“В селі жахливий голод, люди мруть щодня по 10-20 душ на ходу, гірше за всяку епідемію. Дійшло навіть до людоїдства (…)
На кутку Заярівка в одній сім’ї вмерла дитина – зʼїла мати, а другу найшли мертву в скрині, сховану на мʼясо”…
Так життя своїх односельців у 1933 році описав Лука Гусак – житель села Чернеча Слобода, що й досі існує на Сумщині.
Чоловік став одним із небагатьох українців, які залишили цінні свідчення про Голодомор-геноцид, організований радянською владою.
Лука Гусак почав вести щоденник після арешту за неправдивими звинуваченнями у 1932 році, описуючи умови перебування у вʼязниці під час Голодомору, а потім – повернення на волю до голодного села.
Чоловік писав про антисанітарію, голод та мор в тюрмі, описуючи й своє захворювання на тиф. Розповідав і про співкамерника, якого увʼязнили за поїдання бадилля, що залишилося від колгоспних буряків.
Переказував історію про жінку, яка разом з сусідом варила холодець із плоті свого померлого чоловіка. А ще згадував про напади на вулицях, вбивства під час пограбувань і спроби селян дістати харчі у Києві…
23 листопада “Українська правда. Життя” вшановує памʼять всіх українців, яких радянська влада та її поплічники заморили голодом у 1932-1933 роках.
У День памʼяті жертв Голодомору ми публікуємо маловідомі свідчення про Голодомор зі щоденника Луки Гусака, який для “УП. Життя” надала завідувачка відділу усної історії Голодомору Національного музею Голодомору-геноциду Юлія Коцур.
Хто такий Лука Гусак
Селянин Лука Гусак
Лука Гусак народився 7 лютого 1893 року в селі Чернеча Слобода Недригайлівського району Чернігівської області (нині Сумської) у сім’ї хлібороба і став сьомою дитиною у батьків.
Гусак самотужки здобув освіту за церковними книгами. Він був столяром, але крім цього мав насичене професійне життя: у різний час був членом виконкому культосвітньої комісії та земельної секції, працював у сільраді, у місцевій крамниці, на цукровому заводі, на машинно-тракторній станції. То був у колгоспі та артілі, то виходив із них.
У 1932 році, коли Лука Гусак працював на Курилівській машинно-тракторній станції, йому призначили величезний податок 600 карбованців, який було неможливо сплатити. Через це 17 грудня 1932 року 39-річного Луку заарештували. При цьому чоловікові оголосили, що він “заарештований за агітацію проти міроприємств радянської влади”.
Гусак почав писати свою біографію ще тоді, коли був увʼязнений, але в тюрмі записи забрали. Чоловіка випустили з тюрми 7 травня 1933 року, “без усіляких підписок і зобов’язань”. Вийшовши на волю, він знову взявся за написання щоденника, де описав жахи Голодомору.
У липні 1933 року Лука разом з донькою Лідою їде до Києва, щоб відвідати сина Миколу. Після повернення до села чоловік робить 24-річну перерву у веденні щоденника. Наступний запис датується 1957 роком, але чоловік продовжує описувати свої будні з 1930-х.
Розповідає, що з вересня 1933 року по липень 1936-го працював викладачем по дереву й деревообробці у школі, а з 1936-го по 1938 рік – завідувачем хати-лабораторії. Згадує, що хворів на малярію, та ділиться багатьма побутовими деталями. Вести щоденник Гусак припиняє у 1958 році.
У 1963 році Лука помер і був похований у рідному селі Чернеча Слобода.
Уривки зі щоденника Луки Гусака. Арешт
Рокова ніч 17 грудня
Не успів я добре й заснуть, як почув у вікно стук. Я спитав, хто там? Обізвався Отюський Іван, голова комсомолу. Я, засвітивши, відчинив. У хату увійшов Отюський і член ДПУ. Озброєні були: один гвинтівкою, другий револьвером.
Пропонували мені вдягатись і йти з ними до сільради. Я не дуже злякався, зараз же вдягся, не запідозрюючи арешту (уже раз мене визивали, ще в жовтні, заставили написать автобіографію і відпустили).
Заспокоївши сімʼю, пішов з ними до сільради. Там був другий член ДПУ, сказав сидіть до ранку, а сам пішов у другу кімнату; чи то спав, чи щось робив до ранку – невідомо. Часто виходив до телефону. Нас було пʼять чоловік, трьох затримано невідомо і за що, а двох за те, що зарізали лоша.
Я зразу, без ніяких балачок, ліг на столі спать, а також і інші полягали. Ті, що зарізали лоша, боялись, а я був спокійний, знаючи, що ніде ніякого злочину як проти влади, так і проти громадян не вчинив (…)
Світом прийшла до мене жінка, принесла білизну і їжу, я переодівся. Жінка плакала, а я був спокійний, бо думав: як раніше допросять, може, подержать з сутки й пустять, хоч не будуть довго держать.
Як уже зовсім розвиднілось, стали сходиться люди. Мене позвали до канцелярії. Дивлюсь, на столі лежать анкети затриманих. Одну з них заповнюють і на мене. Коли один запитав, чи служив у білих арміях, другий сказав: “Чого питаєш? Він петлюрівець, служив у білих петлюрівських бандах”. Коли я сказав, що так не можна виражатись, грубо відповів: “Ми все знаєм. Когда сознаєшся, лучче буде”.
Потім мені оголосили офіційно, що я заарештований за агітацію проти міроприємств радянської влади, заставили підписатись на анкеті затриманого. Дали розпорядження на Недригайлів везти заарештованих трьох чоловік. На душі в мене стало тяжко, я зроду не був у вʼязниці (…)
“Люди почали щодня мерти”. Умови у вʼязниці
Голодомор в Україні 1932-1933 років
Джерело: Національний музей Голодомору-геноциду
Недригайлівська вʼязниця. 19 грудня 1932 р. – 7 травня 1933 р.
19 грудня ранком мене доставили в Недригайлівську районну міліцію. Зразу ж побачив весь режим над вʼязнями.
Мене повели в дежурку, там знову заповнили анкету затриманого, обшукали по карманах, щоб не було нічого такого, як ніж або пояс. Не знайшовши нічого, повели до камери.
Як побачив я біля дверей замчище більший, ніж у хазяїв від злодія, уже злякався. Вводячи в камеру, міліціонер наказав вʼязням: “Смотріть, не троньте нічого”, а мені сказав: “Як хто буде до вас лізти, гукайте дежурного”.
З цими словами за мною зачинились двері, і я опинився в темному приміщенні, наповненому людьми. Я не можу пригадати того стану, в якому я опинився. Зразу мене обступили, прохаючи їжі, а в мене самого тільки хліб. Я дав комусь півхлібини, а потім пішов у темний куток. Там, між незнайомими людьми, ліг і до вечора лежав, не спав, не їв і нічого не міг думати. Увечері позвали на оправляння (ред: до туалету), загонили, як якусь отару, до отхожого.
Після оправляння в камері повели розмову про їжу, а я знову ліг, не хотілося ні їсти, ні пити. На ніч мене зігнали з місця, і я мусив лягати спать біля порога у грязі, а тут коло мене й параша, куди вʼязні оправляються. І так тяжко на душі, а ще й нестерпна вонь.
Я думав, що не переживу й тижня, з досади і голоду умру (їсти не хотілось). Так пройшло в забутті три дні. На четвертий день я, пересиливши себе, почав привикать до камери, знайомитися з людьми, камерним життям і звикатися зі своїм становищем.
Камера – це проста комора завбільшки 7×5 аршин (ред: приблизно 5×3,5 м) з прорізаною і загратованою діркою замість вікна, страшенно забруднена гряззю та різними нечистотами. В кутку стоїть параша, з якої йде по камері нестерпна вонь, по стінах вдень і вночі лазять різні паразити, світло напівтьмяне як удень, так і вночі.
Вʼязні – люди різні: старі й молоді, з різними поглядами і професіями, тут бандит поряд із службовцем, піп з безвірником, хлібороб, столяр, слюсар, канцелярист, маляр, спекулянт, конокрад, убивця, підробник документів, службовець, контрреволюціонер і міліціонер, багач і бідняк, куркуль і батрак, одноосібник і артілець. Невгамовний шум розмови на різні теми: тут революція і контрреволюція сплелись в одну тему; сміх, співи, лайка, регіт, бійка й плач, прокляття владі й похвала.
Харчування вʼязням не дається владою ніякого – живуть передачами, щодня чекаючи, чи будуть. Часті розмови про волю й неволю, хлібороб хвалиться, як він хазяйнував, розбійник – як грабував, кожний розказує свою правдиву біографію; бʼють воші, бриються загостреним пером, куском склянки і жерстю, розказують байки на різні теми, різноманітна критика на можновладців і підвладних, сміх і плач, молитва і вульгарна лайка.
Я знайомлюсь з верховодами камери: це підробник документів, конокрад і активіст-хапуга. Бували в камері й кражі, інколи й мені давали краденого, я їв, не відмовляючись.
Коли я опинивсь у камері, було нас 36 чоловік, а на другий день начали швидко прибавлять – найбільше із злочином невиконання хлібозаготівлі й агітації проти міроприємств радвлади. Обвинувачують за це по статті 54, параграф 10. Кара від чотирьох років увʼязнення до десяти років з конфіскацією майна, позбавлення в правах і відбуття кари в далеких таборах Союзу. До 1 грудня камера була переповнена – 85 чоловік. Було чимало й наших чернечан, найбільше за хлібозаготівлю (…)
З наближенням весни почав панувати по камерах тиф і голод, люди почали щодня мерти. Власті кинулись до заходів по боротьбі з тифом, по двічі на тиждень стали водить у баню, дезінфікувати одежу і приміщення, але як баня, так і дезінфекція не допомагали, бо устаткування ні к чорту не годиться при умовах вʼязниці, людей дедалі більше вмирало.
У березні повернувся етап із Ніжина. В камерах кромішний ад, почали малі строки засуджених випускать на поруки і під особисту розписку на волю, а з настанням весни стали випускать і більші строки.
Вʼязні моєї камери, щоб як-небудь убить довгий час, склались, хто скільки мав, на закупку літератури. Передали міліціонеру, той накупив книжок, і я знову займався читанням. Читали й газети. Дехто глузував з ударниць-колгоспниць, вставляючи репліки, і це мені не минулося даремно.
В довгі безсонні ночі, коли всі спали, я брав у товариша-вʼязня окуляри (в той час я, очевидно, від знемагання в камері вже без окулярів нічого не бачив, особливо при слабкому світлі каганця) і писав автобіографію, на спомин своїм дітям, та щоденник, в якому описав свій шлях до вʼязниці. На папір був кризис, і я писав на чистих полях у книжках.
Начальник ДПУ для більшого спокою й порядку змінив старосту камери: замість бандита призначив голодного, неодержуючого передач, біженця, зобовʼязавши його бути донощиком на вʼязнів, а той дурень, думаючи цим догодити начальству, почав шпигувати. Перший його донос, щоб догодити, був на мене. На запит начальника, що робить у камері Гусак, він відповів: “Щоночі щось таке пише й читає”.
18 березня якраз виповнилось три місяці – термін закінчення районного слідства. В цей час багато людей випускали додому і ходили чутки, що буде розвантаження. Я теж не кидав надії: а може, й мене випустять.
В скорім часі, після оправляння, дежурний мене викликав з речами. На душі зʼявилось якесь тяжке відчуття недоброї вісті, а разом з цим і надія, що, може, пустять додому, і страх, щоб бува не в камінну камеру. Я поспіхом віддав товаришу гроші і лишив у камері книжки. Коли вийшов з камери, міліціонер запитав, чи я все забрав. Я відповів, що дещо осталось. Тоді він сказав: “Бери все зразу, бо по двічі відчинять не буду”. Я подумав, що дійсно випустять, вернувсь і забрав усе.
Коли вийшов з підвалу, тут уже стояли начальник ДПУ і начальник міліції. Зараз же поставили мене біля камер в коридорі, незважаючи на холод, догола розділи і роззули, зробили “тщательний обиск”, забрали всі книжки й тетрадки. Коли міліціонер заглянув у щоденник, сказавши: “Тут понаписувано всього”, начальник ДПУ відповів: “Он же редактор, пісатель, все може сочініть” і пішов, приказавши на все одібране зробити список, щоб я не відмовлявся потім.
Мене повели в дежурку, переписали при мені все, що відібрали, однесли і здали до діла, а мене відправили знов у підвал. Я з ляку аж трусивсь – боявся, щоб не посадили в камінну. Коли я опинився в підвалі, то аж тоді заспокоївсь, знаючи, що в моїх записах “предосудітельного” нема нічого.
Тиф і лікарня
Знову пішло життя ще тяжче, ніж було раніше. 19-го числа я почував себе нездорово: біль у голові, ломота в руках і ногах. Раяли мені йти, як хворому, на огляд до лікаря. Я не пішов і лежав у підвалі, думаючи, що перележу (лежать уже було просторіше, хоч і на грязній долівці). 20-го ранком я вже дійсно почував себе хворим і вже не пішов до лікаря, а мене товариші під руки повели.
В приміщенні, куди завели, було дуже холодно. Лікаря не було годин з чотири. Я, хворий, ледь не замерз, чекаючи. Уже перед вечором явивсь лікар. Коли поставив мені тепломіра, в мене було жари 39,4 ступеня. Зразу ж направив мене до лікарні в Вільшану, село за десять кілометрів від Недригайлова (…)
Виїхали з Недригайлова майже ввечері. Дорога була дуже важка, саме така, що не проїхати ні саньми, ні возом, і ми явились до лікарні пізно вночі. В лікарні зразу я, хоч і хворий, став почувати себе краще між людьми. Ставлення до нас, хоч і арештантів, людське, і я вільно зітхнув своїм хворим тілом.
В коридорі сидить день і ніч вартовий виконавець, котрий з нами розмовляє по-людськи, ніяк не почуваєш себе арештантом. Як тільки прийняла нас лікарня, зразу ж нас помили, дали лікарняну білизну, поклали на кроваті, начали мірять температуру. У мене була 40,6, але я був при чувстві. Коли дежурний помічник лікаря спитав мене, чи я пив горілку, і я сказав, що пив та й здорово, покачав головою і сказав: “Діло плохе, такі люди не видержують хвороби тифу”. Я злякавсь, але не дуже: мені здавалось, що аби я випив хоч пів-чарки, то зараз не стало б і тифу. Спалось погано, кидало то в жар то в холод, і лише світом заснув.
Збудив мене дежурний фельдшер, зміряв температуру, жар не спадав. Скоро дівчата-жалібниці принесли сніданок. Суп – вода солона і в ній декілька пшонин. Така порція приварку дається тричі на день, а сто грамів хліба і дві чайних ложки сахару – це порція на сутки. При таких нормах, звичайно, лікуватись трудно, а я й того не поїдав.
Після сніданку я дожидав жінку, вона повинна скоро прибути, а її не було. Уже й дванадцять годин дня, а її немає. Я почав дуже хвилюватись, чого нема. Подумав, що її могли заарештувать. До чотирьох годин, хоч як мене не втішали, я не міг заспокоїтись. В чотири години побачив у вікно жінку і з радості ледь не знепритомнів.
Коли ввійшла жінка, нам дали змогу вільно розмовляти досхочу, лише заборонили сідать одне коло одного, щоб від мене до неї не перейшла хвороба. Чекаючи жінку щодня, з перших днів мого увʼязнення, я хотів з нею багато говорити, а коли настала можливість з нею побачитись і розмовляти, думки плутались, одна другу попереджаючи. Незчувся, як промайнули дві години або й більше, дежурний попередив кінчать розмову, і ми попрощались, не знаючи, чи ще побачимось, чи, може, й навіки.
Оставшись в палаті без жінки, мене напала досада гірша, ніж була в камері. Жах смерті в той час уступив у голову так, як ніколи. Принесла мені жінка їсти, сухарів. Хліба я не їв, а мʼясо може б і їв, так лікарі сказали, що при цій хворобі мʼясного не можна їсти.
Дедалі хвороба набирала більше сили, доходив жар до 41,8; я бував і непритомний. На пʼятнадцятий день настав перелом хвороби, так звана “криза”. Я видержав, не вмер, і лікарі здивувались: не чекали на моє одужання. Та вони помилились (…)
“Панує жах голодної смерті”. Одужання й повернення до тюрми
10 квітня я вже був здоровий, але не дуже веселий, бо далі мене чекала не домівка, а вʼязниця. 15 квітня була дана підвода, і ми, хто вилікувався, поїхали до Недригайлова. Їхали й почували себе вільно. До кого прийшов хтось із рідних, ті йшли всю дорогу разом з ріднею. Коли зʼявились у міліцію, знову той же режим і те ж знущання над людьми, знову замкнені за нами двері. У мене не було чого їсти, і я мучився голодом уже шостий день.
З великим зусиллям удалось переказать на кватиру, де готувалась їжа, і мені почали передавати, та мало, бо не було запасу харчів. 16-го, в суботу, нас погнали в баню. Я змерз і ледь не схопив повторного тифу.
Перед відʼїздом у лікарню, нас, вʼязнів, лишалось у підвалі щось близько шістдесяти чоловік. Я думав, що коли вернусь, буде менше, але коли повернувся, камера була переповнена – сто сорок чоловік. Все люди нові, переважно за крадіжку в колгоспі.
Знову ходили чутки про остаточне розвантаження, випускали зразу по десять чоловік. Я теж чекав волі, думав, що, може, й мене відпустять. А надворі так гарно, все оживає, на волі сіють ярові і садять огороди. Але даремно я чекав, випускають лише тих, хто сидів за кражу та убивства, а невинних, які сидять по волі якогось злого активіста, тримають.
В лікарню до мене жінка принесла посвідки, які свідчать, де і в яких установах я служив. Ці довідки я хотів здати начальнику ДПУ, але після хвороби був дуже слабий і не міг написати й заяви до начальника. Вирішив трохи почекати.
17 квітня Великдень, цілу ніч чути дзвони то на всеношну, то до утрені. А там паски святять на волі, за гратами чути гомін мирян. Поряд зі мною сидить всю ніч набожний чоловік, плаче і з кожним дзвоном молиться. Я згадав минуле своє життя, дитинство і молодість. Згадав, як малим з батьком їздив з паскою до церкви і ходив по сусідах христувать, і гірко-гірко заплакав (…)
Не спав я всю ніч, і аж світом трошки склепив очі, а там прокинувсь від галасу вʼязнів, який буває щоранку: той наступив на ногу або на живіт, а той підплив рідиною з параші, і тут чуєш мат-перемат на всі лади, в Богородицю, в Христа, в печінку і голову.
Крики й зойки не стихають до оправляння, а потім чекання передач, розмови про їжу, в камері тихіше – можна й спать до передач. А там знову гвалт: той просить дати, а той без спросу вириває з рук.
Я чекав, що, може, на 20 квітня прийде жінка, відпразнувавши Великдень. Тільки я вранці убравсь, почули з камери голос із-за паркану, запитали, кого треба, відповідь – Гусака. Я пізнав жінчин голос, ще погано чув, у голові шуміло, і я стояв, тільки дививсь, а за мене балакав товариш.
В цей час у мене на душі була велика радість, невимовна подяка жінці, що вона, незважаючи на такий празник, прийшла до мене. Для неї я весь празник. Принесла мені всього доброго їсти, а найкраще, що прийшла сама до мене і цим зробила дійсно Великдень.
Хотіла дати на сніданок доброго пиріжка, але через нелюдське поводження міліції передать не змогла. Вона стояла біля воріт, я прохав, щоб як-небудь узять сніданок, – не дали, ще й відповів міліціонер звіроподібним тоном: “Іди, не розмахуй руками, а то відвідаєш камеру камінну. Успієш налупиться!” (…)
Декілька разів підходила до паркану жінка, я розмовляв з нею, хоч і через товариша. У мене до неї була невимовна любов і дяка, якої я не можу і уявити. Коли жінка пішла додому, мене охопив великий сум і жаль жінки. Лише одна вона, принаймні з чернечан, прийшла в цей день мене провідать, і я не вдержався, заплакав. День заповнили спогади про життя з коханою дружиною, і було цілий день досить їсти й пити.
Увечері знову з камери випустили чимало людей, щось більше десятка. Знову розмови в камері про розвантаження, чекання волі, а її немає. 19 квітня я написав до начальника ДПУ заяву, щоб мене визвав на особисту розмову. Мене не викликають.
На другий день пишу другу заяву і узнаю, що начальника ДПУ немає у Недригайлові. Жду, поки приїде. 25 квітня наїхало якесь начальство з області, оглядали всі камери, обіцяючи, що коли ущухне тиф, тоді буде розвантаження і етапи, а якщо це так, то довго ждати.
В камерах з кожним днем умирають з голоду по 2-3 людини щодня. Голодні просять, а дати нічого, організовано починають віднімати харчі, не звертаючи уваги на те, що хто одержав передачу, може, теж голодний; панує жах голодної смерті. Я одержую передачу щодня на добу. Щоб не відняли або не украли всього, я роздаю, сам їм раз у день і не наїдаюсь. Дедалі сили мої слабнуть, стає важко ходити і помічаються лінощі вийти і на оправляння. На волю вже надію втратив.
Одне бажання, аби скоріше відправляли куди-небудь, щоб хоч жінка звільнилась від ходіння до мене, бо загинуть і дома з голоду. Я одержав від жінки вість, що носить уже також немає чого. Не знаю й сам чому, бо в мене був запас харчів до серпня, а щоб іще й бережно витрачати, то, можливо, й до вересня. Коли б там не помогли “добрі” люди (…)
До першого травня стало знову просторіше в камерах, відпущені майже всі вори і бандити, крім небезпечних злочинців. Чекає дехто на амністію першотравневу, а я не жду нічого, бо вже дома й начальник ДПУ, а мене не визиває. Бачу, що пізно: діло моє, мабуть, уже в області, ще держатимуть до шести місяців. А там голодна смерть заглядає в камеру швидкими темпами, бо нові заарештовані йдуть у камеру вже кандидатами на мерців.
Ось сидить група, чоловік із шість, уже тиждень немає ніякої передачі, і не чекають. Їхній злочин такий: у колгоспників їсти дома немає чого, і в колгоспі теж; пішли до радгоспу, там дають хліба з кукурудзяного борошна по шістсот грамів на добу. Робота була: садить бурякові висадки. То вони, ідучи додому, взяли в кармани хвостиків, що обрізали на буряках, і попали сюди.
А один сидить уже другий тиждень за такий злочин: ішов додому з радгоспу – ходив шукать роботи і не найшов, – по дорозі натрапив місце, де раніше лежали буряки, там залишились дощем обмиті хвостики. Він брав ті бурякові хвостики і їв, бачучи польового сторожа і зовсім не думаючи про злочин. Аж воно виявилось надзвичайним злочином, і тепер він сидить у підвалі, чекаючи голодної смерті (…)
“Дійшло навіть до людоїдства”. Голодомор у селі
Життя дома, на волі
З моїм появленням усі з радості заплакали, до вечора ніхто нічого вже не робив – празнували мою волю. Весь час до вечора пройшов у розмовах: я розказував про гірке увʼязнення, а мені розказували ще про гірше й тяжче становище без мене дома. Десятого знову празнуєм: прийшов син Микола на три дні у відпуск, загальна в усіх радість. Про стан двору розмовляти ніколи. Так пролетіло три дні, поки був дома Микола (…)
Весело живеться на волі, але, з другого боку, сумно за будучину. Вороги не дрімають, до цього додається страх голоду, їсти немає чого. Сусіди і родичі (порадівши тому, що жінка ховається з майном, щоб без мене не забрали і не прийшлось умерти з голоду) забрали все їстівне, мовляв, у коротку позику. Тепер не повертають, говорячи, що немає, а інші прямо кажуть: ми в тебе не позичали. Жити приходиться напівголодному. Тільки й радості, що я дома разом з сім’єю.
Десятого червня мій спокій порушив вербувальник, котрий приїхав із радгоспу і забрав мене на відбуття примусовки в хуторі Маршали за 12 кілометрів від дому. Я був у той час у млині, дістав пуд жита, то хотів змолоти. Застав мене в той час, коли я готувався засипать у ківш зерно. Не дав сходить і додому, сказати, куди мене взято. Повів босого, не вдягнутого й голодного по дощу й грязі. Пригнав до гуртожитку, сказав: “Тут ночуйте, а вранці виходьте на наряд, одержите картки”.
Спати було дуже холодно, я змерз, ноги аж посиніли. Вранці встав, дрожу, хотів іти до контори, а там по коліна холодна грязюка, як ступнеш ногою, то аж коле від холоду. Не бажаючи застудитись, я пішов додому. Дома турбувалися за мною. Жінка ходила розпитувать, де я. Узнала, що забраний на примусовку, а куди, так і не взнала.
До девʼятнадцятого жив дома, а потім пішов до завідуючого школою проситись, щоб мене взяли на роботу – ремонтувати шкільні будинки. Завідатель погодивсь і дав мені довідку, що мене беруть на роботу. З довідкою стало спокійніше дома робити діло, але неспокійно жити через зовнішні сільські події.
В селі панує бандитизм, жити неспокійно, щодня чуєш про грабунки і вбивства, не тільки вночі, а й удень. Кидати двір без нагляду ніяк не можна. Люди голодні ідуть прохати, а де можна, крадуть, а коли в хаті малеча, то беруть очевидьки. Малих дітей страшно самих кидать: трапляється, що при пограбуваннях і вбивають.
Я сиджу дома, спокійніше, коли не йдеш у село, бо там тільки й чуєш жахливі речі про холод та голодну смерть. В селі жахливий голод, люди мруть щодня по 10-20 душ на ходу, гірше за всяку епідемію, як одноосібники, так і артільці. Дійшло навіть до людоїдства.
На ділянці Притиківка два брати зайшли до сусідки вдови, вона була на полі, а дома сама дівчина 12 років. Забрали все, що було їм потрібне, а коли дівчина вскочила з криком до хати, убили дівчину і втекли. Через тиждень їх половили, міліція вбити не дала, коли хотіли люди їх повбивать.
На кутку Заярівка в одній сім’ї вмерла дитина – зʼїла мати, а другу найшли мертву в житі в скрині, сховану на мʼясо. На Новоселиці один чоловік, з’ївши померлу дитину, пішов до сусідки, в якої позавчора вмер чоловік з голоду. Та сказала, що її чоловік умер не дуже худий. Порадившись, пішли й відрили на мʼясо. Нібито з того мʼяса варили і продавали драглі. При обшуку найшли голову та обрізані кості.
Коли чуєш про такі події, охоплює великий жах, страшно й ходити одному, та ще ввечері. Мертвих людей ніхто не йде хоронить, лежать по 3-4 дні, закопують їх без усякого обряду і здебільшого без ніякого гробу – як звичайну тварюку.
Вечорами було бачиш веселі обличчя і чуєш розмови, особливо молоді, про любощі; тепер уже прожив дома більше двох місяців і нічого більше, крім горя, не бачив. Було, як вечір, ідучи з служби, чую співи соловейка, а з ним невгаваючі співи, сміх і танки молоді. Тепер тиша, не чути ні співів, ні музики – лише чуєш сумні вісті, що той умер на дорозі, а отой у селі під парканом (…)
Голодомор на Чернігівщині. Родина фотографа-аматора М.Ф. Боканя 2 квітня 1933 р.
Джерело: ЦДКФФА України імені Г. С. Пшеничного/Національний музей Голодомору-геноциду
Моє зараз становище таке. Я, крім садиби, не маю нічого. Вся надія на майбутнє. Щоб пережити ці труднощі, треба мати на рік харчування, а з цим теж загрозливе становище. Сьогодні 25 червня, уже пʼять тижнів щодня ідуть дощі, городина і ярі посіви не ростуть, гинуть, заростає все бурʼяном, полоти не можна.
Двадцять пʼять соток городини під водою, яка щодня піднімається, загрожуючи далі все затопити, від цього порятунку немає ніякого. Жито, яке росте на городі, від дощів і вітру лягає на землю. Можливо, теж загине, а з ним і я (…)
27 червня надворі дощ, роботи ніякої. Городина, яка осталась, хоч і не залита, гине через надмірну сирість і швидкий ріст бурʼянів; жито не наливається, дерева починають всихати. А до цього ще й другий день живем без хліба. З трудом у вік електрики змолов у доісторичному млині за пʼять годин (удвох крутячи) вісім кілограмів сухого жита. Харчів осталось мало, а до жнив ще далеко.
Скрізь панує жах смерті голодної. З дому вже страшно йти і вдень, голодні бандити заходять у двори і беруть що попало. Сьогодні померли з голоду сусіди Барабаш Іван і Макаренко Тихон Яхремів. Раніше, днів за два, померли: Вихтарова Тетяна й Макаренко Яхрем. У Луки Вихтарового з девʼяти душ лишилось двоє. Кандидатами на смерть остались жінки й діти померлих.
Щоб спастись від голодної смерті, ріжуть коней, своїх і крадених, не думаючи, що далі буде. Майборода Володимир, який зроду не взяв чужої копійки, зарізав крадену коняку, а на другий день у нього забрали м’ясо. Мертвих хоронити ніхто охотно не йде, похоронних процесій – ніяких, більшість заривають без будь-яких надгробків. За смертями Вихтарівка пасе задніх, на інших кутках умирає по девʼять душ за день і по дві в дворі. Люди, які ще ходять, в більшості схожі на живі мощі.
Голодні смерті мене розтривожили, вночі не спав, являлись різні привиди, довелося всю силу волі докладати на боротьбу з галюцинаціями. На ранок зʼявлявся страх за життя і бажання смерті (…)
Поїздка до Києва
Меморіал у Чернечій Слободі
1 липня 1933 року. Скінчивши косить траву, я надумав (щоб не пустувало в садку місце під водою) осушити – проривши канавки, і підготувати грядки для посадки капусти. Приступив до праці, по боках розглядати було ніколи.
Незчувся, коли у дворі з’явився верхівень – уповноважений з Недригайлова згонити примусовців на роботу в радгосп “Піонер”. Зразу ж закричав: “Це той, що казав не тікатиму, а втік! Зараз собирайсь і йдем”.
Я сказав, що буду відробляти примусовку дома, в школі, і показав довідку від завідуючого школою, що мене беруть на роботу по ремонту шкільних будинків, і від лікаря, що я через недоїдання до тяжкої праці непридатний.
Він зразу не погоджувався, а потім, після моєї просьби і суперечок, сказав, щоб через кілька днів я дістав документ від начальника бюро примусової праці, і мене лишив дома. Хоч я і остався дома, але вже до вечора майже нічого не робив, був знервований, і довго звечора через це не міг заснути.
2 липня. З самого ранку я пішов у садок рить канавки і думав цілий день там працювати. В десять годин ранку жінка позвала мене до хати, щоб сходив на базар. Я погодився, зібрався, і ми вийшли з двору на город, щоб через садок іти на базар.
Тільки вийшли з двору, як Льова нагонить нас, даючи листа від Миколи. Я зразу прочитав. Турбується за домівкою і дуже просить, щоб я приїхав до нього в Київ. Я зараз же вирішив поїхати. Не пішов і на базар, думав іти з обіду на ст. Грузька, але в обід пішов дощ, і я лишився дома до завтра.
Не знаю, що далі буде з дітьми, може, не матимуть змоги не те що до Києва поїхати, а й за ворота вийти. Тому я вирішив поїхати з [донькою] Лідою – нехай і вона побачить город, та ще такий великий, як Київ. Та й удвох із своїм, хоч і малим, буде охотніше.
3 липня. Година надворі гарна. До обіду порив канавок, а о другій годині дня з Лідою вийшов на ст. Грузька. Ідучи, я почув про страхіття, що по дорозі оббирають людей. З Лідою якось дійшли до станції, а в одинадцять годин вечора виїхали до Києва. У вагоні жахлива тіснота, а також страх бандитизму, отже спати не довелося.
4 липня. О сьомій годині ранку приїхали до Києва. З гарним настроєм добираємось до квартири Миколи (…) 5 липня. Знайомлю Ліду з містом. Побували на Подолі, Набережній, Лавру оглянули поверхово, бо частково була закрита для огляду. Пройшлись до Хрещатика пішки, побували в садах; увечері стомлені вертались додому, щоб не спізниться на поїзд.
На мене Київ справив невеселе враження: тут є все їсти й пити, але не всім доступне. В місто з сіл їдуть за продуктами, а повинно бути, щоб село везло продукти в місто (…)
Як виявили записи Гусака і чим вони цінні
Щоденник Гусака зберегла його невістка Наталя Іванівна. Потім оригінал передали до Чернечослобідського сільського музею, де він зберігався до 1990-х років, поки його не забрали онуки автора, які нині проживають у Молдові.
У 2006 році повну версію щоденника Луки Гусака надрукували в книзі “Сповідь приреченого” видавництва Смолоскип (один із примірників нині зберігається у Музеї Голодомору).
А завідувачка відділу усної історії Юлія Коцур дізналася про щоденники Луки Гусака у 2020 році завдяки краєзнавиці й завідувачці Чернечослобідського сільського музею Любові Овсієнко.
“У 2020 році у нас була експедиція, в рамках якої ми спілкувалися з людьми, які пережили Голодомор, та краєзнавцями. Любов Овсієнко розповіла мені про зошит Луки Гусака – своєрідний щоденник, написаний у формі автобіографічної розповіді.
Частина його записів стосується повсякденного життя, і вона цікава з погляду вивчення краєзнавства, бо він описує людей, які жили в селі, їхнє господарство і побут. А деякі моменти дуже важливі для дослідників Голодомору, зокрема період 1930-х років“, – каже науковиця.
У щоденнику Гусак багато пише про свою родинну біографію, про службу в армії; описує свої походи до ворожки та сни (зокрема, у вʼязниці); розповідає про побутові справи та труднощі, інколи у гумористичній формі. Багато записів стосуються душевних переживань Гусака щодо наклепів на нього та робочих негараздів під час роботи у магазині та в сільраді.
“Він описує свої переживання на загальному тлі 1932-1933 років, і за ними теж можна відстежити соціально-економічну ситуацію. Наприклад, коли він вийшов із в’язниці, і побачив реалії Голодомору: як сусіди помирають, люди пухнуть, 10-20 чоловік у селі щодня помирає”, – каже Юлія Коцур.
Дослідниця зауважує, що Чернеча Слобода – досить велике село. До Голодомору у ньому проживало близько 9 тисяч мешканців, але у 1932-1933 роках понад 2 тисяч людей загинуло.
За словами дослідниці, точну кількість померлих неможливо встановити, тому що не всі смерті були зафіксовані (особливо якщо люди помирали на території інших сіл чи міст, де шукали харчі), але навіть записи Гусака свідчать про те, що смертей в селі було дуже багато, і місцеві “активісти” забирали не тільки зерно, а й інші продукти.
“Я читаю і опрацьовую багато архівних документів і щоденників, але навіть для мене дуже цікавим було те, що звичайний сільський чоловік робив такі нотатки про період колективізації, розкуркулення, Голодомору, незважаючи на те, що писати про Голодомор було ризиковано. Якби хтось виявив цей щоденник, це було б небезпечно для життя.
Ми можемо припустити, що деякі фрагменти Лука Гусак замовчує, але все одно в його щоденнику відображено дуже багато інформації про той тяжкий історичний період”, – додає Юлія.
Водночас Лука Гусак – не єдиний “літописець” Голодомору в Україні. Події 1932-1933 років відображені у щоденниках селянина Нестора Білоуса, вчительки Олександри Радченко, викладача Михайла Сінькова тощо. Раніше щоденники Нестора Білоуса публікували на “Історичній правді”.
Олена Барсукова, Українська правда. Життя
