Регіональний координатор гуманітарної місії “Проліска” з питань евакуації Денис Наумов в інтерв’ю УНІАН розповів про стерті з лиця землі села на Сумщині та сотні цивільних, які не бажають звідти виїжджати навіть під загрозою смерті.
Після майже повного виходу ЗСУ з Курщини, ситуація на прикордонній з РФ Сумщині ще більше загострилася. Головнокомандувач ЗСУ Олександр Сирський заявив, що ворог фактично пішов у наступ, намагаючись створити там буферну зону. Але попри те, що жителі громад, розташованих на кордоні з Росією, підлягають обов’язковій евакуації, багато з них, переважно літні люди, не хочуть виїжджати і продовжують жити під ворожими авіаударами.
Евакуацією тих, хто згодом все ж таки наважується залишити свої домівки, займається регіональний координатор гуманітарної місії “Проліска” з питань евакуації Денис Наумов. Він поділився з УНІАН інформацією про ситуацію у трьох громадах Сумщини, куди виїжджає за людьми, та розповів про нюанси своєї роботи.
Пане Денисе, у яких громадах Сумщини зараз працюєте?
Гуманітарна місія “Проліска” працює по всій території Сумської області і має два офіси – в Конотопі та в Сумах. Евакуацію проводить в трьох громадах Сумщини – Миропільській, Краснопільській та Юнаківській. Перші заявки до нас почали надходити 14-15 березня. І ми розпочали свою роботу 17 березня 2025 року.
Де на сьогодні у Сумській області найбільш критична ситуація?
Найкритичніша ситуація якраз в цих трьох громадах. Виділити якусь одну не можу. По них усіх ведуться постійні обстріли й КАБами, й дронами-камікадзе. Сьогодні одну громаду обстріляли, збільшилися запити на евакуацію, а завтра вже ситуація змінюється, і страждає інша громада.
Днями зустріла інформацію, що Краснопілля як населеного пункту вже не існує. Чи дійсно це так?
Так. За добу по селищу Краснопілля прилітає близько десяти КАБів. Адміністративні будівлі, завод, хлібокомбінат, магазини – все це повністю знищено. Те, що не розбито КАБами, добивають дронами-камікадзе, шахедами тощо.
За два тижні з Краснопілля виїхало дві з половиною тисячі людей, зокрема 300 осіб евакуйовано нашими силами. Там, на все велике селище, залишилося 100 людей. Вийшовши з будинку, вони можуть зустріти на своєму шляху хіба що ДСНСників, гуманітарні місії та поліцію.
Наразі в усіх цих громадах немає зв’язку?
Сталого зв’язку немає. У Краснопільській громаді зараз ситуація зі зв’язком покращилася: буквально два-три дні тому він з’явився, але не по всій території. Десь вдалося під’єднати живлення до електромереж, але це теж не надовго, оскільки постійно ведуться прицільні удари по такій інфраструктурі.
Тоді яким чином люди, готові евакуюватися, зв’язуються з вами, дізнаються про ваші візити?
Коли ми вперше приїжджаємо у населений пункт для подальшої евакуації місцевого населення і там немає зв’язку, то розвішуємо оголошення біля сільської ради із зазначенням дати та часу збору. У нас налагоджена співпраця з адміністраціями населених пунктів, вони передають нам списки людей на евакуацію. Коли у Краснопіллі ще був більш сталий зв’язок, за один день мені особисто надійшло 305 дзвінків. Телефонували і самі жителі селища, і їхні родичі (в тому числі з-за кордону), які благали заїхати та вмовити їх рідних евакуюватися.
Ми приїжджали, спілкувалися з людьми. Одна бабуся (понад 70 років) нам розповідала, що у неї нема нікого, хто міг би її забрати, і коли ми вже виїхали з селища, я набрав номер, з якого мені телефонували, і бабуся почула голос своєї доньки. Всі в сльози, в плач… Це так розчулило. Я так розумію, що вони довгий час не спілкувалися, а коли сталася така біда, то об’єдналися. Ми відвезли бабусю в Лебединський район, на межі з Полтавською областю. Зачепила ця історія…
Чи є в цих громадах діти?
За інформацією адміністрації, дітей там не залишилося. Але ситуації різні були. Нещодавно ми евакуювали бабусю з дитиною. Подружжя посварилося, чоловік взяв дитину, привіз в Краснопілля і залишив у бабусі. Літня жінка повідомила про це у поліцію. Також знаю, що є випадки, коли сім’ї переховують дітей.
У неділю ми вивозили багатодітну родину з Краснопільської громади, села Самотоївка, але воно розташоване на межі громади та Сумського району.
Хто переважає з населення, яке там залишається?
Переважно там залишаються люди літнього віку, яким важко виїжджати, покидати свої домівки. Але і вони вже потроху виїжджають. Одразу евакуювалися жінки та діти, потім – почали виїжджати чоловіки, а зараз активізувалися бабусі й дідусі 1930-1940 років народження.
Я так розумію, з літніми людьми найважче в цьому плані?
Так, можемо так сказати. Спочатку вони відмовляються, потім я, з інтервалом в декілька днів, приїжджаю, і вони вже готові… Літні люди з осторогою ставляться, не хочуть їхати, як то кажуть, в нікуди, але потім чують відгуки про нас і починають нам довіряти, звикають до нас.
Розкажіть, як власне проходить евакуація – від планування виїзду до повернення на місце дислокації.
Зранку по будильнику вся команда підіймається і стартує з м. Суми у постраждалі населені пункти Сумщини. Зазвичай, дорога займає годину. При в’їзді у ці громади, ми починаємо моніторити безпекові канали, дивимося, де висять розвідувальні дрони, де КАБи, літаки тощо, тобто оцінюємо безпекову ситуацію. Одягаємо екіпіровку, бронежилети і в’їжджаємо в населений пункт, прямуємо до адміністрацій, де беремо списки. Якщо у них немає списків, ми їдемо і відпрацьовуємо свої заявки.
Якщо дорога гарна, то ми можемо швидко і маневрено заскочити і евакуювати людину. Днями залітали поганою дорогою в село, де на вулиці впало три КАБи. На евакуацію було 30 людей: спочатку забирали маломобільних, дітей та жінок, підвозили до автобуса, потім поверталися за 5-10 хвилин за чоловіками та прямували до адмінцентру. Як показує практика, безпечніша ситуація (хоча так важко назвати) – зранку, оскільки навколо ще не розвиднюється, сіро, іноді туманно.
Пане Денисе, як часто ви чуєте відмови від евакуації?
Відмови від евакуації у нас тривають вже декілька днів поспіль. Людей залишилося дуже мало, на їхні вулиці просто ще не прилітало. Якщо таке станеться, і їхні будинки будуть пошкоджені хоча б частково, тоді вони задумаються про виїзд. Нещодавно ми спілкувалися з літньою парою (жінці – 82 роки, чоловіку – 84), запевняли їх, що треба евакуюватися. Але біля них КАБ не прилітав, тому вони не охоче йдуть на контакт.
Також був випадок, коли 93-річна бабуся казала, що не виїжджатиме, помиратиме вдома. Але на ранок змінила свою думку, оскільки в її сад прилетів КАБ, зніс пів домівки, зачепив сусідні будинки, і вона виїхала…
Всі вони в такому вже поважному віці, і я розумію, що їм важко покидати дім…
Одного разу ми заїхали до бабусі, говоримо, щоб збиралася, будемо виїжджати, а вона у відповідь: “Ні-ні-ні, у мене все ціле”. А в неї вже не було передніх вікон у будинку. Жінка здивувалася нашим словам, вийшла перевірити. Вона навіть не бачила цього, бо ночує у погребі!
Інший випадок: люди, у яких було 25 курей, кози, новонароджені козенята, коти, сказали, що без них нікуди не поїдуть. Тож ми забирали разом з ними їхніх тварин, худобу і везли всіх в Роменський район.
Також була історія, коли по обіді бабусі приходили заряджати телефони до сільради, ми вмовляли їх виїжджати, але вони не погодилися. А ввечері прилетіли КАБи, в однієї бабусі поранило сина, і вони вже були перші на евакуацію, бо зрозуміли, що це все так просто не мине.
Чи відомо, скільки всього людей перебувають на цих територіях? Хоча б приблизні цифри.
За громади навіть приблизно не скажу, оскільки постійно йде евакуація. Можу озвучити цифри по деяких селах. Точно знаю, що в Краснопіллі з 5 тисяч людей, які проживали там до початку повномасштабного вторгнення, станом на 1 березня поточного року залишилося 2,5 тисячі осіб. Зараз там мешкає близько 100-120.
У селі Могриця Юнаківської громади з 500 осіб залишилося десь 23 людини, у селі Осоївка з 750 людей – 27. Там все це я бачив на власні очі, ми тісно співпрацюємо з адміністраціями, спілкуємося з людьми. Загалом з цих трьох громад ми евакуювали понад 350 людей, серед яких – 104 маломобільні особи та 36 дітей.
Скільки разів ви повертаєтеся в одне і те ж саме місце, якщо люди не згодні їхати?
Вже після першого разу адміністрація бере акт відмови. Але я заїжджаю до тих, хто категорично відмовляється, десь два-три рази. Зазвичай на третій раз погоджуються. Зараз є люди, які дотепер не погоджуються їхати, але ми працюємо на тих територіях. Як з’являється змога, я до них заїжджаю.
Чи буває, що люди телефонують вам з проханням їх вивезти, а потім, коли ви приїжджаєте, передумують?
Так, буває. Наприклад, сьогодні на вулицю впала бомба, люди в істериці телефонують і просять їх вивезти, потім вечір та ніч проходять відносно спокійно, ми до них приїжджаємо на ранок, а вони вже не хочуть нікуди їхати. Почуваємося тоді доволі погано, оскільки ми ризикуємо своїми життями, під КАБами летимо, щоб їх евакуювати, а вони відмовляються… Але – це така робота та обов’язок нашої місії.
Ми завжди працюємо до останнього запиту і навідуємося на ті території, поки знаємо, що там живуть люди і намагаємося їх вмовити. До кожної людини треба шукати індивідуальний підхід, розмовляти, з кимось треба бути більш серйозним, когось навпаки треба розвеселити чи підняти бойовий дух, пожартувати. Люди знімають стрес по-різному, хтось може бути напідпитку, там уже розмови зовсім інші. Більш дружнє ставлення сприяє порозумінню.
В перший тиждень нашої роботи ми взагалі виїжджали на евакуацію тільки з психологом. Зараз працюємо в такому тандемі – водій і я як організатор та координатор. Але психолог на нашому борту також часто є.
Скільки ваших екіпажів зараз залучені на Сумщині?
Щодня, якщо немає великого напливу, у нас залучено три автомобілі та п’ять співробітників. Під час загострення, коли ми евакуйовували по 50 осіб на день, залучали інші наші автобуси, пасажирські буси на 18 та 25 місць. У нас працювало 14 наших спеціальних медичних автомобілів для евакуації маломобільних, важкохворих або поранених людей та 40 співробітників, зокрема медичних працівників, водіїв.
Скільки максимально осіб можете вивезти за один виїзд?
На стандартному невеличкому бусі ми можемо вивезти 8 людей. Він більш маневрений, не такий помітний для дронів. Тобто, ми можемо швидко заскочити, швидко розвернутися. Ці маневрені та мобільні авто переважають в такій ситуації великі буси, які видно з неба.
Це звичайний транспорт без броні?
Так, у нас немає броньованих автомобілів. У нас два буси підвищеної прохідності та один звичайний пасажирський бус з переднім приводом.
Чи доводилося вам вивозити поранених?
Так, звісно, доводилося. Евакуація здійснювалася спеціальним медичним транспортом. Було таких десяток випадків. В однієї людини було уламкове поранення голови, в іншої – руки, з травмами після завалів тощо.
Була ситуація, коли спеціальний автомобіль не міг доїхати до місця, де була постраждала людина. Ми заїжджали на бусі більшої прохідності і на собі виносили людей. Оскільки в старих будиночках дуже вузькі проходи, ми не могли взяти ноші. Я до бусика виносив на спині 50-річного чоловіка, проїжджали два-три кілометри і передавали пораненого швидкій допомозі на подальшу евакуацію.
Все має відбуватися дуже швидко. Деякі люди цього не розуміють, затягують весь процес, починають знімати телевізори зі стін, а маломобільні залишаються сидіти осторонь і чекати. Різні випадки бувають…
Ви сказали, що дрони постійно намагаються побачити ваші авто. А чи потрапляли ви під обстріли?
Щоб лежати на землі і закладало вуха від КАБів – так. Але, щоб прямо зовсім близько щось від нас падало – ні… Нашому водієві під час евакуації доводилося на великій швидкості тікати від дрона.
Розкажіть, чи є люди, які після евакуації повертаються?
Поки не зменшиться інтенсивність обстрілів, поки наші військові не відсунуть ворога, люди не повернуться туди. Таке може статися десь через пів року, якщо там затихне. Але кожен окремий населений пункт – це індивідуально. Коли прилітає по околицях, людям є куди повертатися, а коли селище, як Краснопілля, просто стерте з лиця землі – розбиті школа, лікарня, магазини, адмінбудівлі, будинки – то куди там повертатися… Там немає інфраструктури, дороги пошкоджені, все в уламках.
Життя там немає взагалі… Вулицями бігають тварини, багато собак, домашньої худоби.
Евакуація тварин – досить важке питання?
Ми евакуйовували родину – навпроти її будинку прилетів КАБ. На наших очах люди відкрили двері, випустили понад 20 гусаків, двоє свиней на волю. Хоча ці люди жили завдяки господарству, вкладали всю душу в цих тварин, вони розуміли: або вони, або худоба.
Коли ми вивозимо людей, то намагаємося забирати і їхніх тварин, однак це не завжди вдається. Особливо, коли потрібна евакуація великої рогатої худоби. Я розумію, що і їх потрібно забрати, але, коли на евакуацію багато людей, то спочатку рятуємо людей.
Куди відвозите евакуйованих? Де їх розміщують, яка доля на них чекає?
Усіх евакуйованих людей ми привозимо в транзитний центр у Суми. Там вони отримують довідки, гуманітарну допомогу та виплати від держави, закордонних донорів тощо. Якщо людям є, куди прямувати далі, ми їх відвозимо за їхнім запитом, вивозили і в інші області.
Евакуація медичним транспортом у нас відбувається по всій території України. Тому возили і на Закарпаття, і в Черкаси, і в Хмельницький тощо. Якщо людині далі нікуди їхати, ми пропонуємо їй варіанти.
Якщо ж люди не хочуть залишати Сумщину, то можуть розміститися у місцях компактного проживання. Більшість обирає Ромни, Лебедин (там безпечніше і немає постійного гулу від війни).
Які настрої у місцевих?
У кожного по-різному. Хтось говорить, що виріс там і не покине домівки, у когось змінюються настрої через декілька днів. Люди просто виживають. Мам нічого не працює. Як показує практика, довго вони так не витримують.
Пригадаєте найбільш стресову та найважчу поїздку?
Перші дні загострення, коли ми діставали дітей з погреба, були найбільш стресовими. Важкувато це переживалось…
Також у нас з-за кордону був запит на евакуацію 90-річної бабусі з села Михайлівське, нас ніхто не попередив, що вона глуха. Тоді падали КАБи. Ми стукали, гукали, але бабуся не вийшла. Ми зробили фото будинку і відправили родичам, і вже тоді вони сказали, що бабуся глуха, треба було заходити всередину, але обережно, щоб вона не злякалася. Потім ми туди знову заїхали і евакуювали її…
Був випадок, коли ми працювали з представником адміністрації селищної ради Краснопілля і оскільки не було зв’язку, він нам показував адреси, де проживають люди, щоб швидше було. За півтори години він пішов додому, туди прилетів КАБ. Наступного дня я приїхав, питав, де пан Юрій, щоб продовжувати нашу роботу, а його не стало. Він був дуже хорошим, чуйним та компанійським чоловіком. Це мене вибило з колії…
Бувало й так, коли о четвертій вечора телефонують і подають заявку на евакуацію, я прошу перетелефонувати за дві години, щоб обговорити усі деталі щодо місця зустрічі зранку та часу. А через деякий час вже пишуть, що не потрібно виїжджати, ризикувати, оскільки забирати вже нікого. За п’ять хвилин після тієї розмови КАБ прилетів і вбив людей…
Ми, певно, вже звикли до усього, але, все одно, є важкі ситуації, важкі людські історії.
Марта Нетюхайло
