У червні 1919 року небо над Кам’янець-Подільським, тимчасовою столицею УНР, струснув гул моторів Zeppelin-Staaken R-XIVа – одного з найкращих бомбардувальників Першої світової.
Здатний нести чотири тонни бомб, замість паніки аероплан викликав оплески серед тих на землі, хто був у курсі справи. Перероблений на транспортний літак, R-XIVа привіз контейнери зі 760 кілограмами українських карбованців, що їх друкували в Берліні та Лейпцигу.
Перевізник Deutsche Luft-Reederei (DLR), який пізніше перетворився на славнозвісну Lufthansa, протягом кількох місяців 1919 року здійснив 18 рейсів на Поділля. Задля цього Директорія Симона Петлюри зафрахтувала кілька колишніх військових бортів на суму 1 мільйон 470 тисяч марок.
Реклама:
Надважлива для УНР місія залишилась нездійсненою до кінця. У критичні для республіки місяці компанія DLR доставила значну суму – 1 мільярд 242 мільйони карбованців. Проте це була лише третина від того, що передбачав контракт.
Директорія потребувала грошової маси. Двісті величезних скринь з новенькими українськими купюрами, що їх мали доставити повітрям, місяцями припадали пилом у Бреслау, теперішньому Вроцлаві. У самому Кам’янці щоденно друкували лише 32 мільйони грошей. Війську УНР не вистачало амуніції та зброї. Уряд чимдалі задкував до європейських кордонів.
До катастрофи Україну наближали не лише проблеми з логістикою, важка ситуація на фронті та складний геополітичний розклад у Європі. Урядовці, чиновники невпинно рухались до екзилю через брак управління, зловживання під час валютних операцій, укладання фінансових угод, використання державних коштів.
Зокрема, ревізори Директорії, які спробували розібратися в тонкощах контракту з DLR, стверджували: літаки для перевезення купюр можна було замовити ледь не вдвічі дешевше. Для оцінки їхнього технічного стану найняли сумнівного експерта. Врешті зафрахтовані аероплани, що їх вважали передовими на той момент, часто виходили з ладу. А українські повноважні особи виписували німцям премію там, де цього не передбачала угода.
Невигідний для УНР контракт із DLR був лише краплею. За крок до падіння УНР багато хто з чиновників нагадував пасажирів “Титаніка”. Безтурботні та веселі, вони ні в чому собі не відмовляли на шляху до загибелі. Деяким вдалося врятуватись і продовжити цілком безклопітне існування в еміграції.
Спостерігаючи за представниками Директорії в Європі у 1919–1920 роках, В’ячеслав Липинський, теоретик українського консерватизму та тодішній очільник дипмісії у Відні, писав: більшість жили “неподобаючим часам руїни, надто широким” життям.
Спираючись на дослідження історика Павла Гай-Нижника про вітчизняну дипломатію та фінансову політику 1917–1922 років, на працю Тетяни Осташко “Україна В’ячеслава Липинського”, а також на повідомлення тогочасної західної преси, УП розповідає, як некомпетентність і корупція добивали державу.
Незабаром доступ до матеріалів на “Українській правді” може стати платним.
Але ми вважаємо, що якісний контент має бути доступний для всіх, тож до останнього не будемо вводити обмеження. Підтримайте нас, аби і ми без обмежень могли продовжувати роботу – долучайтеся до Клубу УП!
Дуже дивні справи
У битві за залізничний вузол Лозова 1918 року на Харківщині борцям за незалежність України підфартило. Кіннота відбила у анархістів Нестора Махна потяг з кількома вагонами із сукном, цукром, цукерками “Жорж Борман” і пудрою “Лебяжий пух”. Пізніше в еміграції командир “Чорних запорожців” Петро Дяченко іронізував: “Батько Махно “одягнув” полк”.
Одному з небагатьох найбоєздатніших і вмотивованих підрозділів українського війська на Слобожанщині доводилось самотужки вирішувати проблеми забезпечення. Відібрана у махновців партія сукна пішла на пошив обмундирування для кавалерії. З найманими кравцями “запорожці” розрахувались здобутим у бою цукром.
Питання до постачань амуніції та зброї виникали протягом всіх визвольних змагань. Восени 1920 року посол в Угорщині Микола Василько в листуванні з Пилипом Пилипчуком, майбутнім прем’єр-міністром УНР у вигнанні, вказував на дивні справи. За його словами, українське посольство в Берліні, яке очолював Микола Порш, придбало за 500 тисяч марок білизну з німецьких військових складів, яка була “схожа на ганчірки”.
У своїй монографії Павло Гай-Нижник зазначає, що цю закупівлю політики та ЗМІ Німеччини використали для дискредитації української дипмісії. На партію трухлявої білизни наклали арешт. Коли представники УНР намагалися перепродати товар, з’ясувалось, що за нього можна виручити лише 80 тисяч марок.
За дорученням уряду Микола Василько ревізував представництво УНР у Берліні і вимагав від Порша, який подав у відставку, повернути гроші за втрачений товар. До того ж стверджувалось, що кудись подівся майже мільйон марок, які виділили на розвиток української преси.
14 жовтня 1919 року. Чиновники Директорії та військо присягають на вірність українському народу в Кам’янці-Подільському
Пробіли в республіканській бухгалтерії фактично не мали наслідків для фігурантів скандалів. За словами Миколи Галагана, ще одного дипломата УНР в Будапешті, до 1920 року уряд мляво переймався контролем витрат за кордоном. Деякі представники УНР в Європі отримували повноваження, що дозволяли одноосібно вирішувати, куди спрямовувати державні кошти.
Реклама:
Бюджетні колотнечі виходили за межі внутрішньої боротьби урядових кіл Директорії. З листування між чиновниками і депеш до уряду УНР вони просочувались у європейську пресу. За Миколу Порша, одного з головних ідейних соціалістів і демократів тогочасної України, із завзяттям взялись німецькі ЗМІ. Вони тиражували чутки про махінації в посольстві та його коханку. “Якійсь Маші Янцовій Порш купив кабаре у Празі за 600 тисяч чехословацьких крон”, – грали на руку більшовикам європейські репортери.
Читайте також: Всім втекти з України не вдасться – історик Ігор Гирич про уроки революції 1917–1921, олігархів і метаморфози Скоропадського
Сеньйори з України
Навесні 1919 року, коли Директорія Петлюри намагалася зупинити більшовиків та якимось дивом запровадити реформи, американська The Evening Capital писала: “Грошова система нової країни досить складна. Банкноти такі різні, що важко зрозуміти, що ж по-справжньому має цінність”.
Старі царські рублі досі користувалися популярністю в народі, зазначав оглядач. Були “керенки”, але їх не дуже любили, бо в обігу зустрічалось багато підробок. Були також нові українські карбованці. Існувала навіть локальна одеська валюта.
Грошові запаси, що накопичились за кілька місяців правління гетьмана Павла Скоропадського, зменшувалися. І не лише через наступ “червоних”, який змусив Директорію збільшити видатки на українське військо.
Не минуло й місяця після антигетьманського повстання, як створений за Скоропадського Державний банк пожалівся в Міністерство фінансів на Олександра Лотоцького. Банкіри доповідали, що чиновник Директорії “за особливим дорученням” змусив продати йому майже два мільйони німецьких марок за зниженим курсом. Через це, пише дослідник Павло Гай-Нижник, держбанк втратив 95 тисяч карбованців, тому звернувся з питанням до Кредитової канцелярії Мінфіну: “Куди занести ці втрати?”.
Гетьман Павло Скоропадський у день зречення від влади 14 грудня 1918 року
Фото: Центральний Державний архів вищих органів влади та управління України
Дмитро Дорошенко, ексочільник Міністерства закордонних справ за Скоропадського, згадував про стиль життя призначених Директорією членів дипломатичних місій. Під час поїздки до Відня влітку 1919 року він спостерігав, як ті гаяли час, поки більшовики окуповували все нові українські території, а бійці УНР намагалися стримати навалу.
За висловом Дорошенка, чиновники поводилися “не як представники демократичної, трохи не соціялістичної республіки, а як якісь великі сеньйори кидали великі гроші направо і наліво”. “Добра частина того великого грошового фонду, що зібрав і зберіг гетьманський уряд, залишалась по кишенях віденських готелярів, рестораторів та підприємців”, – писав у споминах гетьманець Дорошенко.
Реклама:
В інтерв’ю швейцарській “Gazette du Lausanne” 1920 року Павло Скоропадський згадав про чотири мільярди грошової маси в закордонній валюті, якими була забезпечена держава наприкінці його правління. Чи так було в дійсності, достеменно невідомо. Але після революції в Німеччині та повалення гетьманату в Києві наприкінці 1918 року на рахунках зокрема державного “Рейхсбанку” залишались українські авуари на сотні мільйонів марок.
Вміло користуючись хаосом, німецька влада по-шахрайськи заморозила ці кошти, пояснюючи свої дії тим, що Україна не має єдиного уряду, тож не ясно, кому їх віддавати. Ситуація з рахунками в банках Відня та Будапешта для Директорії була кращою. Але для когось закінчилась фатально.
Дивіться також: Батальйон “Відень”. Як українські елітні біженці обжилися в австрійській столиці
Самогубство в “Бристолі”
7 квітня 1920 року у віденському готелі “Бристоль” наклав на себе руки харків’янин Михайло Біленький – адвокат, видавець, товариш Миколи Міхновського, перший секретар українського посольства у Відні. За заявою урядовців Директорії австрійська поліція відкрила проти Біленького кримінальну справу. Зрештою дипломат не витримав звинувачень у фінансових зловживаннях.
У некролозі його колишній начальник по дипмісії В’ячеслав Липинський наполягав: Біленький був справжнім патріотом, ідеалістом, який “пав жертвою нашої національної трагедії – еміграційної анархії, розладу й цькування політичних противників”.
За кілька років Липинський змістовно розповів про фінансові справи тих часів у листі до Івана Кревецького, директора бібліотеки НТШ у Львові. Він просив зберегти ці свідчення в архівах, щоб нащадки змогли оцінити, хто був неправий.
На момент приходу до влади Директорії в банках Австро-Угорщини лежали понад 150 мільйонів крон, які УНР виручила під час торгових операцій.
У Відні 50 мільйонів Державного грошового фонду нові українські урядовці довірили послу Липинському. “Наказали одержати гроші з того депозиту, зложити їх в банку на своє ім’я”, – розповідав він. Фонд призначався для закупівель зброї, амуніції, але далеко не все йшло за планом. Як стверджував Липинський, він отримував директиви від міністра закордонних справ Володимира Темницького на видачу десяти мільйонів “окремим особам”.
Копія плакату “Світовий мир в Україні”, що його видали німецькою у Відні 1919 року. На мапі зображена Україна, яку роздирають з усіх боків після Першої світової
Як тільки Липинський став скарбником, в чергу до нього вишикувалися численні урядовці та уповноважені. Просили 250 тисяч для видавця тижневика “Воля” Піснячевського, 200 тисяч на дяльність голови канцелярії МЗС Жука, 150 тисяч для колишнього міністра шляхів сполучень Бутенка тощо.
Щодо товарів для армії, розповідав Липинський, чимало коштів йшло на малопотрібні речі на кшталт свистків. Ситуацію ускладнювало те, що уряд створив кілька закупівельних комісій. Між ним не було координації, не існувало єдиного центру. Представники різних структур приходили зі словами, що саме вони мають найвищі повноваження на підписання контрактів, а всі інші є авантюристами.
Реклама:
Як розповідав В’ячеслав Липинський, роль розпорядника фондом обтяжувала його із самого початку, бо він “ніколи не був комерсантом”. Кілька разів дипломат просив позбавити його участі у фінансових справах, аж поки сам не порвав із Директорією, протестуючи проти страти полковника Петра Болбочана.
Перед тим як піти, Липинський створив колегіальний орган, у розпорядження якого передав рештки фонду. “Комусь може видатись смішною ця парламентарно-демократична комбінація, – виправдовувався він. – Але ж вона була необхідна тому, що це були часи такої вакханалії і такого штурмування цих грошей, про які може мати поняття тільки той, хто їх бачив”.
Одним із тих, кому Липинський довірив залишки державних коштів, був його підлеглий Михайло Біленький, який згодом порушив низку домовленостей. Перед самогубством Біленький написав листа Липинському з вибаченнями. Він пояснював, що лише намагався вберегти державну скарбницю від таких фінансових агентів, як Григорій Супрун.
У заповіті Михайло Біленький наказав передати все своє майно – будинок у Харкові та землю на Харківщині – “на українські національні цілі”.
Читайте також: Головне не проґавити сильних людей – Марина Мірзаєва про здобутки Болбочана, помилки Петлюри та поразку УНР
Спільна поразка
Від початку 1919 року в Європі діяли декілька спецмісій, створених Директорією. Одну з них – Фінансову агентуру Мінфіну УНР у Берліні – очолив Григорій Супрун, про якого згадував у передсмертному листі Біленький.
Зібравши власноруч команду, Супрун мав, зокрема, акумулювати державні кошти, що лишались у закордонних банках, та направляти їх на потреби республіки.
Фінансова агентура, зазначає дослідник Павло Гай-Нижник, мала величезні повноваження. Могла розпоряджатися європейськими фондами уряду, фінансувати представництва Директорії, брати участь у закупівлях. Офіс Супруна також організовував доставку надрукованих карбованців з Німеччини в Україну.
Проблеми почались, коли міністр фінансів УНР Борис Мартос попросив надати річний звіт. Супрун взяв підозріло довгу паузу. У відповідь уряд створив ревізійну комісію, але до роботи Фінансова агентура її не допустила. Міністр Мартос звільнив Супруна – той разом з усією своєю командою проігнорував і цей указ, відмовившись передавати справи, документи й кошти новому керівництву.
Щоб якось завершити перевірку, уряд вів переговори із Супруном, обіцяючи особисті гарантії безпеки. Призначив нову команду ревізоров. Подав цивільний позов на чиновника в німецький суд, який наклав арешт на майно агента. Але ревізію так і не довели до кінця.
Судові розборки українського уряду з власним уповноваженим органом були справжнім подарунком для більшовицької пропаганди та їхньої міжнародної політики. З огляду на кепські справи Директорії, Супрун із своїми адвокатами вів зручну гру в суді: “Докажіть, що Директорія є діючим, легітимним урядом України”.
Пізніше В’ячеслав Липинський писав: “Найкращий і випробуваний історією спосіб знищення якоїсь нації – показати її моральну нижчість. Чи треба нагадувати про це нам, сучасним українцям, які всі представлялись нашими ворогами як куплені агенти, як некультурні розбишаки, а наша минувшина – як діло якихось морально брудних людей”.
Один із радянських плакатів, який після поразки Директорії поширював думку про карикатурність УНР і самостійницької ідеї
Після ліквідації більшовиками УНР, доля учасників визвольних змагань склалась по-різному. Об’єднувало їх одне – спільна поразка. Політичні емігранти по обидва береги Атлантики писали мемуари, створювали політичні блоки, державотворчі концепції, наукові інституції. Аналізували причини програшу, на сторінках часописів вступали в заочну полеміку, доводячи кожний свою правоту.
Cимона Петлюру вбили в Парижі 1926 року. Його попередник по Директорії Володимир Винниченко, якого емігрантська преса звинувачувала в присвоєнні народних грошей, відійшов від політичних справ. Займався літературою у власній садибі під Каннами.
Реклама:
В’ячеслав Липинський намагався згуртувати навколо фігури гетьмана українських монархістів і консерваторів.
Павло Скоропадський помер у німецькій лікарні навесні 1945 року від ран, що їх отримав під час бомбардування Мюнхена британо-американською авіацією.
Колишній фінансовий агент Григорій Супрун став видавцем українських книг. А експосол УНР у Берліні Микола Порш писав наукові праці з економіки та перекладав українською Карла Маркса.
Здобутків української еміграції, якими б дійсними вони надалі не були, світ у цілому не помічав. Героїчна минувшина війська, проблеми української ідентичності, історії, культури та науки західні ЗМІ не обходили. Журналістам і публіці було цікаво інше.
1923 року, коли Україну поглинули комуністи, американська The Daily Star-Mirror насмішливо писала: всі українські політичні рухи в еміграції цілком справедливо кажуть про процвітаюче майбутнє їхньої вітчизни, багатої на хлібні поля. Але їхнє сьогодення холодне і суворе. Тож головне для них зараз – погоня за чотирмастами мільйонами марок, що їх комусь заборгував німецький уряд.
Євген Руденко – УП