Вже понад три роки великої війни частина українського суспільства живе в стані емоційних гойдалок, де апогеєм є впевненість, що ми на шляху до перемоги, а нульовою точкою – відчуття, що все пропало.
Після того, як стало зрозуміло, що американський президент вважає Україну не більше ніж тріскою під час рубки лісу, ці гойдалки летять вниз. Від вчорашнього партнера ми тепер чекаємо не допомоги, а нових випробувань. Ба більше, здається відчуття тривоги стає трендом не тільки для українців на нинішньому етапі історії, а й для більшості демократичного світу.
За таких нових умов важко зберігати свою психіку в балансі й не взятися копати помиральну яму. “Українська правда” вирішила дізнатися, як вдається втриматися від цього соціальному та військовому психологу Олегу Покальчуку.
Реклама:
Оптимізм для нього подібний до релігії: як вірянин покладається на волю Божу, так і оптиміст, на його думку, сподівається на те, що не може побачити очима.
Проте наша розмова не так про оптимізм, як про вміння зберігати спокій. Покальчук набув його тим, що багато працює, не зачаровується, щоб не розчаровуватися, та не впадає щоразу у відчай через явища, на які не може вплинути.
А головне: пам’ятає просту істину, що перш ніж хвилюватися через зовнішні події, треба навести лад у власному житті.
“Все, що відбувається в умовах війни, не обов’язково викликано війною”
– Пане Олегу, в інтерв’ю УП рік тому перше питання від мого колеги звучало так: “Як ви?”. З вашої відповіді в мене склалося враження, що в будь-який день за останні три роки ви би відповіли однаково: з питомою часткою оптимізму. Це так?
– Це правда, і цьому є достатньо просте пояснення. У мене є своя вузькопрофесійна діяльність, я її вважаю достатньо ефективною. Це те, що дає мені можливість і сили не відволікатися на дурниці.
Вступай до Клубу УП – це твоя інвестиція у незалежну журналістику. Так ти станеш ближчим до редакції – спілкуватимешся з нами і пропонуватимеш теми для майбутніх матеріалів.
Михайло Ткач, журналіст-розслідувач УП
– Останнім часом українці чують відносно себе багато маніпуляцій з вуст очільника держави, яка була нам міцним союзником. Що робити з почуттями безпорадності та великої несправедливості, які при цьому можуть з’явитися?
– Якщо ми говоримо про те, яким чином вторинні інформаційні меседжі впливають на якусь частину українського суспільства, можливо, треба спочатку відмовитися від узагальнень, на які ми всі грішимо?
Якщо ми говоримо про реакцію українського суспільства, то що в нас в українському суспільстві? В нас є великий чиновницький апарат – це 157 тисяч держслужбовців, які переживають через можливість змін: парадигми в цілому, фінансування, зв’язків… Помножимо це на на три чи чотири – членів їхніх родин, знайомих. Вони переживають, скажімо так, справедливо, заслужено.
Також є люди, яким просто треба на щось реагувати. Чим менше люди можуть дати лад всередині самих себе, тим більше вони звертаються до подій ззовні. І чим віддаленіші ці події, тим драматичніше на них реагують. Драматичність оцінок ситуацій, на які вони зовсім не впливають, підвищує їхню самооцінку.
– Як саме підвищує?
– Якщо ви реагуєте на Трампа, значить, дотичні до якихось світових процесів.
На землі вісім мільярдів людей, ми знаходимося в частині світу, яка складає приблизно 15–17% людства. Тому, якщо ми трошки зліземо з глобуса України, то, може, драматизація зменшиться.
– Для того, хто все ж таки на глобусі України, не є чиновником, але відчуває несправедливість від того, що відбувається навколо – як йому впоратися з цим?
– Менше читати дурниці в соціальних мережах, приділяти більше уваги своїм рідним, близьким, домашнім тваринам. Якщо щось дурне заходить у голови, то треба чимось зайняти руки. Це найпростіший рецепт і найефективніший.
– А як не скотитися в кризу довіри, якщо люди слідкують за новинами і розуміють, що не можна більше довіряти ще недавно найбільш потужному союзнику?
– Можливо, їм треба себе спитати: на чому ґрунтується їхня довіра, що вони від цієї довіри сподівалися отримати? І що взагалі отримали від довіри до когось, хто навіть не підозрює про їхнє існування. Тут, мені видається, трошки такий нелогічний зв’язок, правда?
Корінь слова довіра – це віра. Згідно з Посланням Павла до коринтян, віра є доказом речей незримих. Тобто ви довіряєте тому, що не можете побачити особисто. Якщо ви очаровуєтеся кимось, то почекайте – ви розчаруєтеся. Це абсолютно природний процес.
А на що ви сподівалися? Що Трамп вас заміж візьме? Ви впливаєте на переговорний процес? Або намагаєтеся містичним шляхом вплинути на рух планет, не привертаючи уваги санітарів? Дайте лад собі і своїй голові, і вас попустить від необхідності переживати через світові кризи.
Реклама:
– Якщо те, що відбувається у світі та на що я не можу вплинути, не повинно мене турбувати – як тут не відчути себе маленькою людиною?
– Якщо у вас це словосполучення в голові є, то спитайте себе: на якій підставі? Якщо у вас комплекс меншовартості, зверніться до психотерапевта. Він вам пояснить, що це надумана величина, установка, яка не прошита біологічно. Іноді людям хочеться відчувати або маніфестувати себе як маленьких людей, щоб їм дали чогось побільше.
– Це не моє відчуття, це закономірно виходить з ваших слів.
– Те, про що ви говорите, називається психологією зовнішнього локус-контролю. Людина перекидає назовні внутрішні проблеми, з якими вона не може, не хоче, не вміє розібратися. Це одна з типових людських рис поведінки. Але вона абсолютно не має тенденцію до узагальнення.
Це проблема дуже невеликої частини мешканців великих міст, у яких є на це підстави внутрішні і зовнішні. Чомусь вони цим переймаються.
– А хіба не логічно думати, що якщо завтра країна отримає менше допомоги чи нас будуть схиляти до підписання документу з невигідними нам умовами, то і життя окремо взятої людини теж погіршиться?
– Є відповідні державні службовці, які займаються цими питаннями. Від того, що ви будете думати, на цей процес ніяк не вплине. Як каже народна приказка, не бери дурного в голову, а важкого в руки.
– Ви кажете, що треба навести в собі лад. Але коли руки тягнуться до лопати, щоб йти копати собі помиральну яму, як перейти до стану наведення ладу?
– Ви можете починати копати помиральну яму, а потім в процесі виявиться, що ви копаєте город. Це природа бере своє. Здоровий глузд нам підказує якісь більш валідні поведінкові риси. Коли ми плануємо щось зробити, думки мають гіперболізований характер. Як тільки ми починаємо робити, все спрощується.
Є відомий текст американського адмірала Вільяма Макрейвена “Застеляйте ліжко”. Якщо ви не можете навести порядок у себе на робочому столі, встановити нормальні стосунки з близькими, то ви і в ширшому масштабі точно нічого не зможете зробити. Якщо ви вболіваєте за долю світу, але ваша власна доля вашими власними руками занепащується, ви сієте хаос довкола себе, а потім нарікаєте на хаос у світі.
Олег Покальчук: “Якщо у вас високі особисті кордони, може, ви живете в тюрмі?”
Фото Дмитра Ларіна
Все, що відбувається в умовах війни, не обов’язково викликане війною. Інститут соціології НАН України проводив дослідження під час повномасштабки і продемонстрував цікавий феномен: що базові налаштування людей майже не змінилися в умовах війни. Хіба трошки збільшилися шкали конформізму і свободолюбства.
Ми нація дуже екстравертивна, багато говоримо про те, що переживаємо. З точки зору націй емоційно більш стриманих, ми виглядаємо досить істерично і жалісливо. У нас зойкування – це частина національної культури: велика кількість народних пісень починається на “ой”.
Тому є частина стурбованих і знервованих людей. Вона достатньо значна, щоб про неї говорити, але це точно не більшість.
Реклама:
– Що відбувається тоді з більшістю зараз?
– Я буду спиратися на авторитет Елли Лібанової в цій класифікації. У суспільстві утворюються чотири кластери. Це люди, які воюють, а також волонтери, які займаються безпосередньо війною. Це люди, які нікуди не виїжджали з України. Це внутрішні переселенці. І це люди, які виїхали з України. Ось ці чотири кластери зараз формуються, і в них будуть різні цінності.
Між цими чотирма групами будуть формуватися певні протиріччя. Вони і так вже існують.
– А ці цінності будуть змінюватися, якщо людина переходить з однієї категорії в іншу, наприклад, повернеться з-за кордону додому?
– Так, прояв їхній може змінитися.
– Тоді можна зробити висновок, що коли воєнні дії припиняться, військові та біженці повернуться додому, то виникне стійка більшість, яка буде мати більш-менш однакові цінності?
– Ні, вони не будуть мати однакові цінності. Це не означає, що буде якась там драматична розбіжність – вони будуть спілкуватися. Але люди, які змінили свій світогляд в умовах екзистенційної кризи, в умовах вибору без вибору, будуть триматися свого товариства, тому що в ньому є зрозумілі поняття побратимства, дружби, справедливості. Це те, що відбувалося з ветеранами після кожної війни, це нормальне явище.
Буде якась дифузія, частина буде перетікати в інші кластери.
Так у свою чергу релоканти впливають на локальну ідентичність. Наприклад, переїжджає велика кількість людей з Харкова в Полтаву: у полтавчан свій ритм життя, розмірений, трохи плавніший, а харків’яни швидкі, конкретні. Зрозуміло, що це трошки різні люди і на те, щоб притертися, піде час. Можливо через покоління ці підгрупи обміняються взаємними чеснотами і утворять щось інше.
– Так само в Харкові можуть нарікати на зміну ідентичності міста через переселення в нього жителів області…
– Світ змінюється дуже стрімко. Утворюється нова конфігурація, і нам варто спробувати зрозуміти його нові контури, побачити своє місце в новій картині світу. Не факт, що нам сподобається, бо ми 30 років жили в своєму уявленні про те, як влаштований світ, скільки він нам винен і чому.
Як казав Ортега-і-Гассет, маси – це розбещена дитина. Але дитинство закінчилося.
“Якщо ми говоримо про призупинення бойових дій, після цього буде певна ейфорія”
– У лютому держава запустила програму “Контракт 18–24”, щоб заохотити молодих людей ставати добровольцями. А що про це каже психологія? Для психологічного стану людини наслідки від участі у війні будуть гіршими, якщо призвати її до 25?
– Алкоголь їм можна продавати, а в армії служити вони не можуть. Це як питання про хрестик і труси.
Служба в армії для молодої людини буде психологічною травмою, коли тато і мама, і суспільство їй скажуть, що це травма. А коли суспільство скаже, що якщо ти не служив в армії, то щось з тобою не так – тоді й реакція буде відповідна.
Читайте також: Контракт на мільйон. Чи допоможуть гроші посилити армію і що не так із мотиваційним проєктом для молоді
Я не буду нарікати на молоде покоління. Те, що воно фізично менш витривале, це біологічний факт, але це загальновидова деградація виду людського, процес не суто український. Але водночас психіка молодої людини гнучка. Якби вона була не гнучкою, людство б не виживало.
Коли ж люди з диванів говорять про посттравматичний стрес, мовляв, військові “повернуться і всіх постріляють”, це чистий ідіотизм. Посттравматичний стресовий розлад проявляється щонайшвидше через пів року після того, як закінчуються бойові дії. І це стосується досить невеликого відсотка людей.
Всякі гострі стресові реакції, вони характеризуються тим, що чим гостріша ця реакція, тим швидше вона проходить. Це як температура. Коли в людини висока температура, організм бореться. А коли у вас 37, ви можете нудити з цією температурою місяць.
– У своїй книзі роздумів про двадцяте століття Тоні Джадт і Тімоті Снайдер згадували ситуацію після Першої світової: коли абсолютну більшість ветеранів назавжди відвернуло від мілітаризму. В нас може статися так само?
– Я не згідний із цим. Звісно, залежить від контексту. Але якщо ми говоримо, наприклад, про німецьких ветеранів Першої світової, то ніякого відвертання від мілітаризації там не було.
Очевидно, що людина не захоче дивитися кіно про війну чи читати книжки, чи ходити в тир. Але коли її спитають, чи потрібна мілітаризація країни, то вам 100% скажуть, що так.
Реклама:
– Три роки великої війни – це час емоційних гойдалок суспільства. Амплітуда цих коливань може стати меншою до завершення бойових дій?
– Це як інерція від різкого гальмування авто. Хто не пристібається, вилітає через лобове скло. Тут важливо пристібнутися.
Переважна більшість суспільства нехтує правилами безпеки: “Гальма придумали боягузи”. Тому оця от інерція від зупинки… Я думаю, що частина суспільства вилетить крізь оце лобове скло можливого перемир’я. Я слабко в нього вірю, але до цього треба готуватися теж.
І потім, дивіться, ейфоричні стани суспільства побудовані на ілюзії реалізації. Я пережив усі Майдани, і після кожного Майдану люди казали: “Ну от після цього вже буде все чудово!”. Була ейфорія. Через два – три роки маятник йде в інший бік. Як урочисті шлюби на Майдані – і потім через два – три роки розлучення, тому що виявляється, що це різні люди.
Якщо ми говоримо про зупинення чи призупинення бойових дій, після цього буде певна ейфорія. Очевидно, що вона буде стимулюватися і державою, тому що потрібне відчуття перемоги.
– Якщо ми говоримо про ейфорію, то чи вірите ви в те, що може бути підписаний мир, який левова більшість українців вважатиме справедливим?
– Коли мене питають, чи ви вірите, я кажу, що це в церкву. Для мене та для моїх друзів це немає принципового значення, бо ми як до війни воювали, так і після війни будемо. Це екзистенційна війна.
Я намагаюся рештками префронтальної кори утриматися в рамках критичного мислення і не очаровуватися, щоб не розчаровуватися. Мені реально просто ніколи розчаровуватися. Зранку до вечора повно роботи.
Олег Покальчук: “Є динаміка переживання горя. Частина українців зараз у фазі між гнівом і торгом”
Фото Дмитра Ларіна
Але у частини ейфорія буде, політично модерована ейфорія. Це не погано. Людям потрібні позитивні переживання. Якщо їх немає, то їх треба стимулювати. Я як психотерапевт повністю за те, щоб люди відчували якісь позитивні емоції.
– Чи не загрожує нам стати суспільством ресентименту після того, як ейфорія мине?
– До ресентименту тяжіє завжди якась частина суспільства, в кожній країні. У нас є 11 мільйонів пенсіонерів, які виховувалися і вчилися за інших обставин. Бажання повернути щось – це інстинктивне людське бажання.
Коли ми говоримо про ресентимент у драматичному значенні, то маємо на увазі якісь політичні інвективи. Люди поняття про це все не мають. Якби інтелектуальна частина суспільства змогла б сконструювати до ладу хоч якийсь путній ресентимент, то він давно вже би став державною ідеологією. А так – це уривки сторінок книжок, написаних у минулому-позаминулому столітті. Це лякалки. Діти розказують одне одному страшні історії, а інтелектуали розповідають один одному про страшний ресентимент.
Українська ментальність свободолюбива. Для державотворення це трохи проблематична риса, але насадити ресентимент нереалістично навіть із кращих міркувань.
– На початку березня УП робила репортаж із київської школи, в якій 11-класники поставили сценку з побиттям військовослужбовця ТЦК. Згідно з опитуваннями, три місяці тому військовослужбовцям ТЦК не довіряло дві третини українського суспільства. Цю недовіру можна зменшити?
– Замінити цю структуру на прямий рекрутинг підрозділів, якщо говорити про технічні речі. Але це конфлікт на великий відсоток згенерований штучно. Він паразитує на страхові людей іти в армію, бути вбитими. Тут простежуються ознаки психозу, тому що на це реагують навіть ті люди, які і близько не можуть мати відношення ні до мобілізації, ні до армії. І чим вони менше мають до цього відношення, тим яскравіше вони проявляють своє ставлення. Цікавий феномен, правда?
Крім того, більше половини контенту соціальних мереж генерується ботами. Це світове явище. Думаю, у нас більше. Ми дуже сильно недооцінюємо цей процес.
Реклама:
– Останнє питання – про весну. Навесні ми стаємо щасливішими?
– Так, безумовно. Весна робить всіх більш щасливими. Більші очікування, більше сонця, більше вітаміну D.
Додам відносно оптимізму – ми з цього починали розмову. Якщо людині добре в чомусь, то не треба покращувати хороше. Це як намагання рівняти ніжки у табуретки – можна допилятися до дошки.
Ви живі – це вже підстава для оптимізму всередині себе. Якщо ви оптимістично налаштовані до себе, ви тоді зможете випромінювати це назовні.
Спочатку наводьте лад у своїй голові і навколо себе, і довкола вас будуть збиратися люди, які налаштовані так само позитивно.
Рустем Халілов, УП
