— Одразу, коли почалося повномасштабне вторгнення, ви приєдналися до ЗСУ. Далі ви були командиром взводу у 210-му окремому спеціальному батальйоні Берлінго.
— Саме так.
— В червні 2022 року в Луганській області ви з вашими побратимами потрапили в полон.
— Так.
— Потім 23 березня 2023 року за сфабрикованою кримінальною справою вам присудили 13 років. І от нарешті 18 жовтня 2024 року ви повернулися. Ми дуже тішимося, що ви з нами, що ви на волі. Ви дійсно побачили, мабуть, трошки іншу Україну? Ви можете побачити, як ми змінилися? Бо люди ж у різний час виходять, в різний час їх обмінюють. Одні звільнилися, коли ми звільнили Харківську область. Вони — «ого»! Ви потрапили, здається, в частину Курської області. Ситуація зовсім інша, ніж вона була 2022 року. Що ви побачили?
— Звісно, це дуже суб’єктивні враження. І вони не повні, я все ще їх збираю, так би мовити. Дізнаюся, що сталося за два роки і чотири місяці (навіть більше), яких мене тут не було.
Це справді ситуація, де можна дуже багато метафор [навести]. Що я гість з машини часу і прямо телепортувався сюди з червня 2022-го року. Або інша метафора була, що ми, військовополонені, побратими, з якими я перебував, комахи в бурштині. Нас поглинула ця смола в червні 2020-го, і ми там і залишилися, поки нарешті не вийняли цей шматок бурштину, на який перетворилася смола. Ми вийшли назовні, і справді я побачив зовсім іншу ситуацію. Багато чого відбулося із людьми, яких я знаю, зокрема з моїми побратимами. Не всі в цьому світі. З різними по-різному склалося, і з країною загалом теж.
Мушу сказати, що все-таки, крім першого періоду полону — вісім із гаком місяців, коли зовсім не було жодної інформації про те, що відбувається у великому світі і були якісь найдивніші, найдикіші іноді чутки — потім все-таки якась інформація була. Передусім вже після засудження 6 березня 2023-го року, коли я вже утримувався зі звичайними місцевими мешканцями, звинуваченими у кримінальних злочинах, я міг (хотів того чи ні) дивитися російський телевізор, пропаганду, і все-таки якісь повідомлення про стан справ звідти можна було вилучити. Хоча це було непросто в усьому потоку шлаку, який вливається в голови людей, що дивляться це телебачення.
Але ясно, що картина неповна і дуже однобока. Чесно скажу, я сподівався на те, що дуже багато помінялося на краще, але я очікував гіршого, ніж те, що я побачив. Я розумів, що країна, спільнота, я маю на увазі українців, українок, які борються за своє виживання… Ця трагедія, через яку ми проходимо, це війна на виживання, [яка триває] вже понад 2,5 роки за обмежених ресурсів. Я очікував, чесно кажучи, навіть більшої втоми, ніж є. Втома дуже сильно відчувається, але я думав, що буде гірше.
Що стосується повернених військовополонених, я очікував, що період реабілітації буде простим, таким базовим, бідним і жорстким. Ні, мені, можливо, пощастило, але чотири тижні реабілітації – це дуже цікава і правильна процедура, фахово підготовлена людьми, які в цьому розбираються. На жаль, їх дуже мало у нас дотепер і це, мабуть, одна з перших речей, які мені впали в вічі.
Ми дуже сподіваємося і очікуємо на великі обміни або просто на великі повернення наших хлопців і дівчат із полону, із зони бойових дій, але в нас немає на тепер системи, яка готова їх прийняти, реінтегрувати в суспільство і реабілітувати. Це величезне завдання зробити це.
Якісь речі, насправді, змінилися — як ухвалюються рішення у країні і до просто повсякденного спілкування людей одне з одним.
— Ви говорите, змінилися принципи, за якими приймаються рішення в країні, чи ви маєте на увазі централізацію влади? Ви можете бути певним чином обмежені в тому, як ви можете критикувати чи не критикувати чинні дії влади?
— Я можу бути обмежений внутрішньо, напевно, тому що, звісно, в мене величезне почуття вдячності до всіх, хто причетний до мого звільнення. Я маю на увазі передусім тих людей — рідних, близьких, колег, які боролися за мене весь цей час. З іншого боку, про самоцензуру не йдеться і ніколи не йшлося. Якщо є важливі речі, про які треба говорити, їх треба говорити. І незалежно від того, це критикує владу, чи, навпаки, це її підтримує.
У мене, можливо, надто прагматичний підхід для когось. Абсолютно. Не йдеться про політичну афілійованість, для мене йдеться, особливо в цій конкретній ситуації, про виживання нас як спільноти. І якщо ми не будемо говорити про речі, про які треба говорити, які треба проговорювати, аби виправляти помилки або упереджувати негативний розвиток подій, в цій теперішній ситуації ці помилки — це наближення нашого зникнення. Тобто самоцензура — це форма самогубства, якщо йдеться про важливі речі. Тому, ні, я не відчуваю себе в цьому плані скутим.
— В один голос українці і українки, які повертаються з полону, говорять про те, що наші співвітчизники (я не знаю, чи варто їх називати колишніми співвітчизниками, ми говоримо про ті окуповані території Донецької і Луганської області ще з 2014-го року), набагато жорстокіші до українців, ніж навіть росіяни. Що росіяни, можливо, виконують свою роботу цинічно, «яка різниця, ми отримуємо гроші, ми вбиваємо українців, катуємо, що тут такого, нічого особистого». Якщо говорити про наших співвітчизників, ви були в Луганському СІЗО, що там особисто є, що ви спостерігали?
— Мені дуже важко узагальнювати, бо зараз буде банальність, але ця банальність прожита мною: люди різні всюди. Так, звісно, поміж тими, хто на тих територіях живуть і жили до 2014 року, багато людей, які мають якесь емоційне навантаження, коли вони… Уточню, ми говоримо про наглядачів. Поміж них більше людей, які мають певний емоційний багаж, тому що більшість із них так чи інакше брали участь в бойових діях проти нас після 2014 року. Відповідно, для них ми не лише військовополонені і вояки іншої держави, а ми для них ті, хто в них стріляли або в кого вони стріляли. І це накладає свій відбиток.
З іншого боку, так само там були люди, зокрема і ті, які воювали, які ставилися… Я не думаю, що слово повага тут доречне, але ставлення воїна до воїна, солдата до солдата, його теж можна зустріти.
Поміж росіян — так, набагато частіше я зустрічав ставлення до нас як до роботи, як до товару і до катувань — як теж до частини процесу, до фабрикації кримінальних справ — як до завдань, які треба виконати абсолютно беземоційно. Відмінність є, вона передусім в емоційному наповненні напевно, але всіх під одну гребінку я зі свого досвіду не можу гребти.
Найгірші мої досвіди, які були, не в повсякденному насильстві, не в повсякденних дрібних знущаннях або провокаціях, а щось серйозніше. В мене це були росіяни.
— Так, ви розповідали про це в ваших попередніх інтерв’ю, я пораджу їх почитати чи подивитися. Є ще момент, це дуже особисте, ви в інтерв’ю сказали, що під час перебування в колонії, коли вже за цією сфабрикованою справою вам дали 13 років, що саме віра вам допомогла триматися. І в мене тут таке запитання, якісь банальності я запитую, але все одно: ми бачимо як росіяни використовують церкву, віру в «священну війну проти хохлів, фашистів, неонацистів, київський режим, в священну Русь», яку вони ототожнюють із Росією, як потужний інструмент. Як нам варто це зрозуміти? Віри різні, віру можна використовувати як зброю.
— Дякую за запитання. Насправді моє ставлення до віри, до релігії, до християнства, зокрема я християнин, я ніколи про нього публічно не говорив до повномасштабного вторгнення… Для мене це дуже особиста справа.
Я думаю, що багато хто з моїх друзів, подруг, не кажучи про колег, можливо, навіть були здивовані, просто дізнавшись, що я віруючий. Ще перебуваючи на волі в лавах Збройних сил України на Великдень 2022-го року, поміж усіма завданнями, які були, уриваючи час я написав текст англійською, який був розрахований на міжнародну спільноту, де спробував пояснити, як я, християнин, зустрічаю Великдень, найбільше свято для мене. Це свято перемоги життя над смертю і добровільно взявши до рук машину, розроблену для того, аби цю смерть спричиняти, чи не вбачаю я в цьому суперечності. Звісно, певне порушення в цьому є, я намагався пояснити чому, і чому нам не залишили вибору на той момент, ніж захищати життя такими способами.
Для мене, безумовно, ми захищаємо не лише державу, незалежність, територію, ми захищаємо людей і те, що робить їх людьми — свободу і життя. Життя своє і життя наших близьких. Те, що ми були змушені робити це зі зброєю в руках, відповідальність за це лежить на тих, хто розв’язав цю війну, я в цьому глибоко переконаний. А те, що цю трагедію (а це трагедія) освячує інституція, яка себе називає християнською церквою, РПЦ, вона все-таки найбільша за кількістю парафіян у світі з православного світу і це трагедія всього православного світу.
Ще в тому тексті я написав, що її очільник, патріарх Кирил Гундяєв, звучить іноді як спічрайтер антихриста. Він тоді ще не підписав, наприклад, відомий документ цього російського народного собору, де «СВО» оголошено «священною війною», це вже було пізніше, коли я був в полоні і коли сакральними іменами освячували, скажімо, катування українських військовополонених у цих застінках.
Це величезна трагедія, я думаю, для християнського світу. І частина РПЦ, передусім її ієрархія, і ті, хто нею керують, і ті, хто її пристосовують до потреб політичної влади Росії, вони роблять усе, щоб потім неможливо було пояснити, як так сталося, що християни начебто роблять речі, абсолютно несумісні з вірою. І намагаються досить свідомо, по-моєму, виконувати ту функцію, яку раніше в СРСР виконували ідеологічні відділи компартії Радянського Союзу і компартії республік.
Коли ти заходиш навіть у колонії в церкву, там є церковця маленька з двох кімнат, я навідувався туди, і там лежать журнали, де в редколегії сумнозвісний митрополит Тихон Шевкунов [розповідав] начебто про віру, а насправді про «СВО». І там статті на кшталт «Наша артилерія творить чудеса». І ти розумієш, що в твоєму словнику «чудеса» це зовсім інше, ніж у них. Або текст анонімного батюшки, який окормляє свою паству поміж російськими загарбниками, який пояснює, що вся «СВО» — це вони прийшли вбивати нас з любові до нас. Ти розумієш, що щось не просто пішло не так, а поняття для християн антихрист, воно настільки близьке, його можна помацати, коли заходиш і читаєш це, і бачиш.
Ця спроба стати новим політвідділом, зацементувати квазіідеологію, масове вбивство людей і геноцидні практики, — це, на жаль, те, що зараз робить РПЦ.
— Ви перебували в СІЗО, я правильно розумію, разом з українським військовим, який безпосередньо здав ваш підрозділ в полон? Розкажіть про це.
— Насправді, це була ситуація, яка, так, призвела до нашого полону. Але цей військовий не став причиною, він став, скажімо, останньою ланкою ланцюга подій, коли ми опинилися на спостережному пункті і не могли вже виконувати завдання. На нас було покладене завдання, відоме дуже багатьом побратимам, спостерігати за можливим пересуванням техніки і особового складу противника і доповідати, не вступати в контакт, тобто в бій, без наказу. Зв’язок у нас зник, і в нас не було зв’язку, в нас не було води.
Менше ніж через добу, коли справді з’явилася техніка в великій кількості і люди противника, і ми вирішили відходити, з нами на зв’язок вийшов військовослужбовець підрозділу, на підсилення якого ми були придані, якого ми знали. І він був першою людиною ззовні, так би мовити, хто вийшов на зв’язок. І він повідомив, що весь район оточений, але ще кільце не замкнене, ми можемо встигнути вийти, якщо будемо йти за його орієнтирами, які він нам буде давати.
І коли ми пройшли, дуже важкий був марш-кидок через зневоднення і спеку, до призначеного пункту, за кілька десятків метрів від лісосмуги, він рацією повідомив нам, що нам треба зупинитися, бо він зі вчорашнього вечора, як він сказав, в полоні, якщо ми зараз не складемо зброю, нас знищать. Ми стояли на абсолютно відкритій місцевості, ми навіть не могли ніде сховатися. І було видно противника (вони з’явилися так, щоби ми бачили), який нас тримав на прицілі. Ми не виконували вже на той момент ніякого завдання і ми нікого не прикривали. Я відповідав, як командир взводу, за вісьмох своїх хлопців, я віддав наказ скласти зброю.
В цій лісосмузі, де нас полонили, в сусідній і взагалі в усьому районі, виявилося дуже багато людей, техніки противника. Виявилося, що все вже зайнято, поки ми були на спостережному пункті. Вони зайшли з іншого боку і там ми виявили цього військовослужбовця, який нас вивів туди, прив’язаного до дошки на місці. І потім — так, він перебував з нами в камері.
Він пояснив нам потім, що це був фізичний примус з їхнього боку. А з іншого боку, йому пояснили, що якщо він нас виведе на їхні позиції, він цим врятує нам життя. Тому що справді вже вся ця територія, весь цей шматок території контролювався противником. І вони або зачищали ще неконтрольовані ними ділянки «зеленки», а ми були в «зеленці» якраз, тобто в лісосмузі, або вони просто накривали їх артою. І якщо він, мовляв, нас не виведе, то ми залишимося там лежати.
Тому він вважав, що радше зробив нам послугу і, можливо, насправді він має рацію. Я не знаю. Я не знаю, що було б, якби ситуація розвивалася інакше. Я справді вважаю, що я не суддя. Я не можу судити його вчинки. Можливо, я завдячую йому своїм життям, але точно я завдячую йому своїм полоном. За такої ситуації все, що я можу зробити, це сподіватися, що з ним усе гаразд. Він обміняний, теж звільнений, сподіваюся. Я не знаю, що з ним стало, але точно я не людина, яка буде його засуджувати.
— Я впевнений, що ви, як християнин, його простили, тобто не тримаєте на нього зла. Вийшов фільм Олега Сенцова, називається Реал, для міжнародної аудиторії. Це 1,5 години, можна сказати, що нічого не відбувається з погляду кіно. Є камера, GoPro на шоломі Сенцова, і ми бачимо бліндаж, який на запорізькому напрямку, 2023-й рік, контрнаступ. І там можна побачити, що таке війна, що таке будні війни. Це не якийсь героїчний «ге-гей», як можна побачити в голлівудському кіно, а це такі монотонні дії, з великими помилками, фрустраціями. Очевидно, що ставки дуже високі, бо все це — життя, такі будні. Якою побачили війну ви?
— Напевно, те змалювання, яке ви щойно озвучили, це воно. Коли ми говоримо про героїзм, про якісь надзвичайні вчинки — це не повсякденність війни. Повсякденність монотонна, вона справді наповнена помилками, тим більше враховуючи, що нас узяли в полон у червні 2022-го року. Наш досвід до того обмежувався участю у звільненні Київщини навесні 2022-го року. Я і мій взвод брали участь у звільненні кількох населених пунктів на ірпінсько-ворзельському напрямку. І ми, я думаю, все ще пам’ятаємо той період часу, який був надзвичайно напружений і настільки була нагальна потреба у тому, щоб оборонятися, що у багатьох підрозділів (я кажу і про себе теж) не було нормальної підготовки. Просто не було часу на неї. Відповідно, досвід напрацьовувався уже в процесі бойових дій.
Звісно, дуже багато [було] помилок і, ви дуже точно сказали, багато фрустрації через ці помилки і ціна кожної помилки є дуже високою. На Київщині нам пощастило. Ми повернулися, я зараз про свій взвод, без втрат, навіть без трьохсотих.
На сході, на Луганщині ситуація була інакша. До речі, я дуже сподіваюся, що я побачу фільм Олега, я про нього чув. Я мав щастя з Олегом поговорити телефоном одразу по поверненню. Він якраз на його показ приїздив, ми з ним знайомі. Він сказав, що я, мабуть, єдиний з тих, кого він знає, хто захищав політв’язнів, потім сам став політв’язнем, а потім знову збирається захищати політв’язнів. Це було таке дослідницьке відрядження, якщо хочете, тривалістю два роки з чимось.
Війна — це, безумовно, горе. Війна — це трагедія. Героїзм однозначно присутній, але він присутній навіть не в атаках чи в обороні, хоча він там є, безумовно. Я сприймав своїх підлеглих і своїх товаришів-побратимів як героїв у їхньому повсякденні. Тому що, мабуть, те, про що часто забувають, що у нас більшість нашого війська, яке зараз нас захищає, це не…
Є цей поділ, коли йдеться про воєнні дії, є військові, які є легітимними цілями, і є мирне населення. Але ми ж розуміємо, що переважна більшість нашого війська зараз, я і про ЗСУ, і про НГУ, — це мирні люди. Це мобілізовані, часто добровольці, часто ні, просто мобілізовані, але це люди, які ніколи не хотіли війни, ніколи не хотіли воювати, і не бажали брати до рук зброю.
У мирному житті вони робили речі, які просто допомагають іншим людям жити, і їм самим, дуже базові – від ремонту автомобілів до вирощування хліба. І тут їм довелося одягнути форму, взяти до рук зброю, і вони вже третій рік у чужій для себе ролі. А більшість тих, із ким я мав справу, ніколи не мріяли ставати військовими, але вони спокійно або неспокійно, але несуть цей тягар, намагаючись дати змогу своїм рідним, близьким (трошки пафосу), своєму народові все-таки мати шанс повернутися до мирного життя. Ось у цьому героїзм, справжній героїзм. Іноді його відчуваєш, а іноді просто це таке брудне, страшне, важке, але дуже важливе повсякдення.
— Пане Максиме, ми дуже тішимось, і це велике щастя, що ви повернулися з вашого дослідницького відрядження. Дякую вам дуже.
— Дякую, що запросили. І дякую всій аудиторії за цікавість до цієї теми. Будь ласка, хочу одне наостанок попросити. Мені і моєму побратиму Сергію Бойчуку пощастило, ми були перші звільнені з цієї колонії на Луганщині, де перебувають засуджені саме за сфабрикованими справами наші побратими, але вони залишаються там. Звісно, ми сподіваємось на якомога швидший обмін. Людям, які там, дуже важливо знати, що про них пам’ятають. Крім усього іншого, просто пам’ятають, не забувають і з теплом готові їх зустрічати назад. Не забувайте про наших хлопців і дівчат. Будь ласка, пам’ятайте.
Є різні способи підтримати, але передусім просто пам’ятайте про них: про засуджених військовополонених, про не засуджених військовополонених і про цивільних полонених, яких насправді набагато більше, навіть, ніж військових. Не забувайте їх, вони самі.
